Він вийшов, лишивши запитання без відповіді.
– Як вона має почуватися, Гріффіте? – спитав я.
Мені здалося, що відповідь була в його компетенції.
– Бог його знає. Кається, напевне. А з другого боку, можливо, впивається своєю силою. Гадаю, смерть місіс Сіммінгтон потішила її манію.
– Боюся, що ні, – сказав я. – Бо тоді б вона… – і завагався, але Неш підхопив мою думку.
– Спробувала писати ще? І це, містере Бертон, було б дуже добре для нас. Злочинці часто повертаються на місце злочину, пам'ятайте.
– Її охопить нестримне бажання писати далі! – вигукнув я.
– І вона писатиме. Це їхня вада, якої вони не можуть позбутися.
Мені стало недобре. Я спитав, чи можу бути вільний, бо мені не стало чим дихати, хотілося на свіже повітря. Здавалось, атмосфера аж бринить, насичена злом.
– Ми уже все з'ясували, містере Бертон, можете бути вільний, – сказав Неш. – Прошу тільки, будьте пильний і переконуйте кожного, що він має сповістити нас про листа, якщо одержить.
Я кивнув головою і сказав:
– Мені здається, кожен у містечку одержав листа.
– Цікаво, – сказав Грейвз і, схиливши голову набік, спитав: – Ви знаєте кого-небудь, хто не одержував листа?
– Ну, скажу вам, це занадто. Мешканці Лімстока у більшості своїй не звіряються мені.
– Та ні, містере Бертон, не ображайтесь, я зовсім не це мав на увазі. Я лише хотів спитати, чи знаєте ви кого-небудь, хто точно не одержував листів.
– Коли так, то… – я завагався на мить, але сказав, що знаю одну людину, яка не одержувала листів, і переказав мою розмову з Емілі Бартон.
Грейвз вислухав мене з кам'яним виразом обличчя.
– Що ж, це може знадобитись. Я запишу вашу розповідь.
Ми вийшли з Оуеном Гріффітом на вулицю. Був сонячний полудень. Вже за дверима я вигукнув:
– Чудове місце для людини, що приїхала поніжитися на сонечку й залікувати рани! Воно начинене отруйною заразою, це місце! А на перший погляд таке мирне, невинне, иу просто райський сад!
– Але й там був змій, – зауважив Оуен.
– Послухайте, Гріффіте, вони знають хоч щось? Ну, хоч здогадуються?
– Я не знаю. У них якийсь дивний метод – ніби й ставляться до тебе по-дружньому, але нічого не розказують.
– Отож-бо й воно. Але Неш приємний хлопець, – додав я.
– І дуже здібний.
– О, навіть так? Тоді ви просто мусите знати й ту божевільну, якщо вона справді є, – напосідав я.
Гріффіт безпорадно похитав головою, але в усьому його вигляді відчувалася збентеженість. Мені здавалося, він когось підозрює. Ми йшли по Хай-стріт. Біля бюро найму квартир я зупинився.
– Сподіваюсь, мій другий внесок за будинок досі вже надійшов. Я вирішив заплатити все гамузом разом із штрафом за розрив контракту і тікати звідси чимдалі, – випалив я, стоячи біля дверей бюро.
– Не робіть цього, – сказав Оуен.
– Чому?
Він відповів не одразу.
– Зрештою, ви маєте рацію. Лімсток зараз тяжко хворий. І він може завдати вам шкоди, скоріше вашій сестрі.
– Джоанні ніщо не зашкодить. Вона дівчина стійка. А ось я слабак. Мені від усього стає недобре.
– Це мені стає недобре, – зітхнув Гріффіт.
Я штовхнув двері і, обернувшись на порозі, гукнув:
– Нікуди я не поїду. Звичайнісінька цікавість набагато сильніша від страху. Хочу бачити розв'язку! – із цими словами зайшов до бюро.
Кучерява жінка підвелася з-за друкарської машинки й, манірно всміхаючись, пішла мені назустріч. Однак вона була значно інтелігентніша, ніж той юнак, що зустрічав мене у приймальні минулого разу. Першої хвилини я не збагнув, що вже десь бачив її. Та це ж міс Гінч! Зовсім недавно вона була секретаркою в містера Сіммінгтона. Я спитав у неї:
– Ви ж, здається, працювали в конторі "Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон"?
– Так, я там працювала, – відповіла вона, – але подумала, що буде краще, коли я піду звідти. Тут теж гарне місце, хоч і платять менше. Та є речі, які цінуються більше, ніж гроші, як ви гадаєте?
– Безперечно, – погодився я.
– Ці жахливі листи, – з притиском і присвистом шепотіла вона. – Я теж одержала одного. У ньому йшлося про мене й містера Сіммінгтона. Страх, що було в тому листі!
Я знаю свій громадянський обов'язок, тому й однесла його в поліцію, хоч це було й не дуже приємно.
– Так, так, справді. Розумію вас, – погодився я.
– Вони мені подякували й сказали, що я вчинила правильно. Я й сама згодом це відчула… коли люди почали говорити. Та й чого їм було не говорити? Звідкись же воно та взялося? Тому я вирішила навіть приводу ніякого не давати, хоча між мною і містером Сіммінгтоном нічого такого не було.
Я почувався ніяково, тому лише безтямно притакував:
– Розумію, розумію. Звісно ж, нічого не було.
– Але люди такі безсердечні! Ну такі вже безсердечні!
Гарячково шукаючи порятунку, я намагався не стрітися з нею поглядом, однак наші очі стрілися, і я несподівано зробив неабияке відкриття: міс Гінч упивалася собою, була у захваті! Сьогодні я вже спіткав людину, якій анонімки приносили насолоду. Але ж ентузіазм інспектора Грейвза професійний. А ентузіазм і захват міс Гінч видалися мені непристойними, навіть відразливими. Мене пройняв страшний здогад: може, це міс Гінч писала листи?
Вдома я застав місіс Дейн Калтроп. Вона розмовляла з Джоанною у вітальні. Вигляд у місіс Калтроп був зажурений, хворобливий.
– Я в нестямі, містере Бертон, – сумно мовила вона. – Бідолашна, ах, бідолашна.
– Справді, жахливо. Довести людину до самогубства, – сказала Джоанна.
– Ви маєте на увазі місіс Сіммінгтон?
– А ви хіба ні? – здивувався я.
Місіс Дейн Калтроп захитала головою:
– Її шкода, певна річ. Але ж рано чи пізно це сталося б.
– Сталося б?! – сухо запитала Джоанна.
Місіс Дейн Калтроп обернулася до неї і пояснила:
– Мені так здається, люба моя. Коли самогубством рятуються від неприємностей, то не має значення, якими були ті неприємності. І, я гадаю, якби сталося щось інше, не пов'язане з анонімкою, вона вчинила б те саме. Найцікавіше з усього, що ніхто і гадки не мав, що вона здатна на таке. Вона завжди видавалася мені егоїстичною, трохи тупою, чіпкою до життя. І вже зовсім не була схильна до паніки. Лише тепер починаю розуміти, як мало я знаю людей.
– Мені цікаве інше. Кого ви мали на увазі, коли казали "бідолашна", – спитав я.