А по воді переблискує сонце, його проміння ласкає, як материні руки.
Підкуплений теплим днем і весняним вечором, повним духмяних пахощів, я не зачинив на ніч вікна в каюті, а коли прокинувся вранці — уже не міг відтягти голосу. Боліла горлянка, жаром обдавало тіло, а пароплав посувався в такому густому тумані, що не видно було навіть носа судна.
Десь уже за Горьким серед поля я побачив підбитий аероплан із чорними хрестами на крилах. Це була перша вісточка війни, і тіло враз ніби опало в ноги. Вони стали такими важкими, ніби до них почепили гирі. В голові досі абстрактне розуміння війни стало набирати реального значення.
На дванадцятий день ми нарешті прибули через канал до Москви. Перше, що мене вразило,— пустка. Від готелю
"Москва" і до будинку "Телеграф" по тротуарах поспішає не більше десятка людей, а на широкій вулиці — одна-дві машини. У вічі кидається зразкова чистота. Мозолять очі перехрещені білими смугами шибки вікон. Невеличкий будинок, видно, нещодавно обгороджений парканом, помазаним у попелястий колір. За парканом підноситься передня стіна будинку, але вона, мов декорація в театрі, зроблена з дикту і теж пофарбована, тільки під колір цегли. Ще вчора в цьому будинку жили люди, а вночі в нього влучила бомба, скинута з ворожого літака.
Олександр Копиленко, як і багато співробітників українських керівних організацій, проживав у готелі "Москва", але коли я прийшов, він був на роботі, і я сів чекати на нього у вестибюлі.
Першим, кого я побачив із знайомих, був Іван Семенович Козловський 224. Він з радісними вигуками посунув до мене, але, помітивши червоні очі, набрякле обличчя і такий же ніс, із страхом одступив назад:
— Ні, ні, мені грипувати не можна! До, ре, мі...
І ми привіталися тільки здалеку.
Нарешті з роботи прийшов і Олександр Іванович. Він уже подбав, нам дали номер на двох, з ванною, з вітальнею. Стомлений дванадцятидобовим плаванням, я був невимовно радий тихому пристановищу. За якихось півгодини вже почував себе повноправним москвичем.
Всесоюзний радіокомітет містився по сусідству з редакцією газети "Известия", на Путниковському провулку. Будинок виходив на чотири квартали і був зручний для бомбардування. Ворог не проминув з цього скористатись, але скинута з літака бомба влучила в глибокий колодязь каналізації серед двору і там вибухнула. Вибух завдав шкоди тільки стальним трубам, що збігалися до колодязя, та на день-два вивів із ладу каналізацію. На довше бомбардування наша зенітна артилерія не дала часу, і ворог, втративши один аероплан, більше не потикався в цей куток.
В будинку радіокомітету під час війни з німецькими фашистами працювало 36 радіостанцій не тільки радянських народів, що зазнали від німців навали, а й сусідніх. В ефірі лунали заклики до боротьби з варварами двадцятого століття мовами народів Європи, Америки, Азії та інших континентів.
Радіостанція "Радянська Україна" вела передачі на окуповану Україну. Мене було призначено головним редактором літературного відділу. Моїм заступником був Олександр Копиленко, а Дмитро Білоус 225, який тільки-но вийшов із шпиталю і зовсім звільнився від військової служби, став позаштатним працівником. Був у нас і комсомольський сектор, яким керував поет Іван Нехода 226, відкомандирований на цю роботу з військової частини в чині капітана. А коли Івана Неходу знову відкликали до війська, комсомольські передачі підготовляв поет Микола Нагнибіда 22Г.
Завдання наше полягало в тому, щоб художнім словом, правдивими відомостями про життя на радянських землях підтримувати настрій наших земляків, які тимчасово опинилися під чоботом фашистських окупантів, підтримувати сили Опору, вселяти в них віру в перемогу Радянської Армії над фашистськими загарбниками.
Художнє слово на радіо мусило відігравати не меншу роль, ніж куля месника, але для цього було придатне далеко не все, написане й надруковане раніше. Та й форма не завжди відповідала специфічним вимогам радіо. Нам доводилось не тільки організовувати, а й самим робити потрібний матеріал, і це змушувало шукати й знаходити в собі приховані резерви. Прозаїки писали публіцистичні статті, гуморески і навіть вірші. Я процитую тут тільки один вірш, написаний у найважчу годину.
Червона калина
Посадили ми калину В чистім полі на виду. Будем битись до загину Воріженькам па бідуі
Ночі темні без ушшу Партизанами гудуть, Йдуть до лісу батько з сином, В серці помсту й гнів несуть:
Німець топче біле тіло, Діти в ярма загаия. Україно, Україно, Ой ти, доленько моя!
Ти пишалася красою, Щастя й воленька цвіли. Ворог кров'ю, як росою, На.шу воленьку залив.
Ой ти, Дніпре, ой ти, ріко, Вістку скрізь ти понеси. Хай стають до бою діти: Женуть матір у ясир!
То не хмара небо вкрила, Угинається земля. В поле вийшла грізна сила Від Херсона до Кремля.
^ Україно, Україно,
Ой ти, матінко моя. Наламаю я калини, Щастя, доленько в боях!
Майже щоденно в передачах на окуповану територію України треба було на кількох сторінках висвітлити найважливіші події на фронтах і в тилу в найбільш дохідливій формі, і ми це робили.
Робили все, щоб тільки слово служило нашому народові, як служить бійцеві його зброя.
Праця на радіо стала для письменників справжньою школою. Із початкуючого поета Дмитра Білоуса, який ще не знав свого справжнього шляху, саме на радіо виробився сатирик.
Інші товариші навчилися оперативності, лаконічності, чіткому висловленню своїх думок.
На радіо випускався також щотижневий гумористичний журнал "Сатиричний залп". Редагував його Іван Нехода. Потреба для цього журналу лаконічних творів примусила нас шукати відповідних форм. Найкращою з них виявилася коротка новела, побудована на зразок українського анекдота.
Першою була моя "Зозуля", яка й послужила зразком і для інших:
"Німецький каральний загін ішов ловити українських партизанів. Раптом у лісі закувала зозуля.
— Зозуле, зозуле, скільки мені жити? — загадав їй фрїц.
— Доки моя куля долетить! — басом відказала зозуля".
Треба було висміяти полохливих італійських вояків із "Голубої дивізії" 228, що теж топтали українську землю разом із німецькими фашистами, і в другому номері журналу з'явилася моя новела "Приховані сили":