У вересні того ж року Інститут суспільних наук послав експедицію до башкирських сіл Санжарівки і Боголюбівки для вивчення змін у мові переселенців із України. До експедиції входили співробітник академії Петров 217, Копиленко і я. Поїхав з нами й башкирський художник Девлеккіл-ДІєв.
Санжарівку заснували переселенці із села Санжари на Полтавщині в 1899 році. Уздовж довгої вулиці стояли низенькі хатки під соломою, деякі біліли глиною, інші були рублені. Біля хати — хлівець, саж, клуня. Тин від вулиці, тин від сусідів. Перед дворами де-не-де сіріли цямрини колодязів. Садків не було видно, стирчали поодинокі кущі жовтої акації.
Експедиція зупинилася в хаті удови Василини. Кімната й кухня з варистою піччю чистенько побілені, на образах висять вишиті рушники. Господиня говорить тільки українською мовою, її дочка — вже суржиком. Яскраво горіла лампа. Я вкрутив гніт.
— Багато гасу вигорить,— кажу. Василинина дочка заперечила:
— Як не наїсися, так не налижешся. Не люблю, як воно ото блимає, як сліпець,— і знову викрутила гніт.
— Пісень українських ще не забули?
Одна і друга називають "Ой хмелю, мій хмелю", "Розпрягайте, хлопці, коні", "На вгороді верба рясна".
— А ви заспівайте якої-небудь,— каже Копиленко.
— Та ну його, щоб ще співати,— відмахнулася господиня.— Зараз легше заплакати.
В розмові з художником Петров вжив слово "карбованець". Художник спитав:
— А сколько это? Господиня засміялась:
— Старий уже, а не знає, а я от догадалась: руб — карбованець.
До дочки прийшли її подруги. Почувши, що Копиленко "не поголений", соромливо захихикали в кулак.
— Як то воно — не поголений?
Копиленко обмахнув рукою свої щоки і ще й підморгнув. Дівчата розкумекали, почервоніли й замовкли.
Вранці до хати зайшов сивий дідок із лисою головою
і високим костуром. Він був із Боголюбівки. І
— Палите? — питає Копиленко, намацуючи цигарку в коробці.
— Ні, нюхаю.
— І досі не покинули?
— Хіба таке, вибачайте, лайно покинеш? Якби що путнє, то й покинув би, може.
— А за Вкраїною не скучаєте?
— А що там, щоб скучати за нею! В тридцятому році приїздив один звідти. Недорід там був, чи що?
— Було й таке. Але у нас же і небо не таке, і вода інша.
— Да, дуб там покрепче, правда... Натерпілися ми у вісімнадцятому році. Лихо було. Дядько поїде продавати коня, а банда вже знає і стежить. Повертається з базару — перестрівають: "Тпру! Злізай, дядьку, злізай, тітко. Вінчалися по-совєцькому?" — "Ні, не вінчалися".— "Ну, так ми вас обвінчаємо". Зв'яжуть їм руки хусточкою і обведуть довкола воза. "Ну, коли ти вінчався в церкві, платив попові?" — "Платив".— "Так і нам плати!" І всі гроші відберуть. Ідуть далі, знову перестрівають: "Дядьку, вінчався по-совєцькому?" — "Вінчався".— "Ну, то їдь собі!"
— А чому у вас хати не мазані? Ви ж українці.
— Клімат. Багато дощів: під глиною дерево не встигає висихати.
Письменники, які не працювали в Академії наук, уже зранку йшли до правління Спілки письменників в надії когось побачити, щось почути про Батьківщину, напитати роботи, позаздрити тим, кого кудись викликали. їхати, їхати, аби не сидіти тут, за тридев'ять земель від фронту, де вирішувалася доля радянського народу! Були, звичайно, й такі, які докладно вивчали карту на схід від Уралу.
Печать смутку наклала війна і на Уфу. Місто само по собі красиве:.з одного боку річка Біла, з другого — Уфім-ка, за річкою синіють ліси. Будинки дерев'яні, рублені, з різьбленими наличниками на вікнах. Колись вони, мабуть, милували око, але з роками — постаріли, посіріли, скособочились. Кам'яні будинки були тільки в центрі. Вулиці тут асфальтовані або булижникові. Зимою місто заносило снігом, а восени багно, здавалося, залізало і в хату.
Безрадісні події на фронтах, туга по Україні, яку вже топтали німецькі фашисти, каменем давили на серце. Башкирські письменники, хоч вони й перебували дома, але теж почували себе не краще. Сайфі Кудаш, Бікбай218, Нігма-ті219, Валієв та інші, які так тепло зустріли своїх українських колег, щиро поділяли з нами горе, завдане фашистськими загарбниками.
Одного дня Олександр Копиленко одержав виклик з радіостанції "Радянська Україна" 220, що працювала в Москві у Всесоюзному радіокомітеті. Перед від'їздом він обійшов усіх своїх приятелів, щоб попрощатись.
Таким веселим і горластим давно вже його не бачили. Ще з порога він гукав:
— В Москву! На роботу! Пий!
Хтось із письменників полохливо спитав:
— А те, що німці в бінокль уже Кремль бачать, це нічого тобі не говорить?
— Наполеон221 був навіть у самому Кремлі... Та краще випий, щоб мені легше добратися до Москви.
— Цими днями німці розбомбили поїзд біля самого Горького,— додав другий, не менш переполошений. А Саву Голованівського 222 чув як поранило?
— Ти пий скоріше, мені ще треба санобробку відбути.
— Передай від нас привіт на окуповану Україну,— сказав Юрій Яновський,— а то німці на весь світ кричать, що всіх українських письменників силою вивезли в Сибір і постріляли.
Копиленко аж стрепенувся:
— О, вже хоч би заради цього треба поспішати. А тобі за ідею іще одну чарку. Пий!
Юрій Яновський охоче взяв чарку й передав її Юхиму Мартичу223, який приїхав поранений з фронту.
— А скільки днів тобі їхати до Москви? — спитали Ко-пиленка, прощаючись.
— Кажуть, днів дванадцять.
— То хай щастить!
Пішов, як на крилах полетів, а ми почали гадати, хто буде другим щасливцем.
У СТОЛИЦІ
Другим поїхав з Уфи до Москви я.
Після від'їзду Олександра Копиленка незабаром тяжко захворіла моя дружина, і одного дня, в тріскучий мороз, ми поховали Тетяну Петрівну на уфімському цвинтарі. Ой як важко було.
Вісті з фронту додавали туги.
Коли на вулицях Уфи дружно задзюрчали весняні струмки, я одержав від Олександра Копиленка листа. "Виїзди негайно до Москви на роботу в радіостанції "Радянська Україна" при Всесоюзному радіокомітеті". Саме в ці дні відкрилася навігація по річці Білій, і я в середині травня попрощався з Уфою.
Світило яскраве сонце, щебетали пташки, привітно посміхалася землячка в формі чергового по пристані. Тільки б радіти, а в мене серце сходило сльозами: на березі стояла, як скупана в воді, менша дочка Ольга, а старша Галина десь залишалася в чужій хаті. Мати їхня лежить в сирій землі, і вони вперше в своєму житті залишалися самотні, та ще так далеко від України...