— Ти чого не з'явився до мене? — грізно питає "цар".
— Бо я тільки сьогодні прийшов,— кажу,— я не знав.
— Собака! Навчіть його! — кричить.
Мене звалили на землю й почали дубасити по спині бамбуковими палицями. Та ще й хотіли видати поліції, але я утік у ліс Блукав по ньому сімнадцять днів. Годувався дикими плодами й корінцями. А щоб не напали вночі звірі, клав навколо себе хмиз і запалював.
Одного дня, щоб побачити дорогу, виліз на високе дерево. З нього дійсно було видно дорогу, але по ній ішло військо. Зовсім близько, може, навіть хто й помітив мене. Хутко почав спускатися вниз і враз бачу під деревом тигра. Сидить і шкірить зуби. Навіть рикає. Я відчув, як ворушиться в мене на голові ЁОЛОССЯ. Хутко подерся назад угору і просто перед очима побачив величезну голову полоза. Обкрутився аж довкола чотирьох дерев і висунув жало, як полум'я.
Я скам'янів: полоз проковтне мене. Тигр чекає внизу. Крикну — почують на дорозі.
В першу чергу треба було позбутися полоза. Він уже роззявив пащу, Я вихопив револьвер і стрільнув йому межи очі.
Полоз зів'яв, з шумом і тріском упав на землю. Тигр злякався полоза і щодуху кинувся геть. Вибіг на дорогу, солдати побачили і давай тікати.
Але мене все-таки впіймали і кинули до ями, повної живих і мертвих в'язнів. Нічим було дихати, а ще приходили вартові, з ліхтариками й били всіх по черзі.
Одного разу я заспівав молитву, якої навчила мене мати, що походила з турків і належала до якоїсь секти. Кожен член цієї секти, коли бачив свого однодумця в біді, мусив будь-що допомогти йому. Почувши цю пісню, солдат, що стояв на варті, підійшов до мене і тихцем сказав, що він теж належить до цієї секти і допоможе мені втекти. Зробив він це на другий день.
Я втік. В одному місці треба було перейти місток, але на містку стояло двоє солдатів. Я був певен, що вони полюють на мене, і хутко збіг до води. Солдати теж спустилися до річки. Було холодно, проте я увійшов у воду по горло й заховався за палю. Але солдати, мабуть, і не думали гнатися за мною, бо попрямували до дівчини, яка прала на березі білизну. Затулили їй рота і почали ґвалтувати. Уже звечоріло, і чути було тільки її крик. Згодом вона стихла. Реготали тільки солдати: "А ти кажеш, вона ще нічого не розуміє. Чудово розуміє. Бачиш, уже мовчить".
Нарешті замовкли й солдати. Потім почувся сплеск води. Солдати десь зникли, а до палі прибився труп дівчини. Тоді я й сказав: "Помщуся за тебе, дівчино!" І подерся назад на берег.
Ще довго тинявся я в горах. Одного разу обірвався із скелі і, зовсім знеможений, заснув. Сниться мені чудернацький сон, ніби одна частина мого тіла попала в пекло, і там її нестерпно печуть вогнем. Інша потрапила в рай, і їй там дуже холодно. А коли прокинувся, побачив, що лежу па снігу проти сонця.
Внизу було якесь село. Скрізь ловили революціонерів і вбивали камінням, бо за переховування шах жорстоко карав. З цього села, мабуть, кілька чоловік пристало до повстанців, бо вже видно було попалені хати, зруйновані! садиби. "Значить, відбули вже покарання",— подумав я. І вирішив спуститися з гір. Я вже не міг іти. Потовчений, голодний "і знесилений, міг тільки повзти.
Коли підповз до околиці, мене помітили і побігли з сердитими вигуками назустріч. Але в цей час з протилежного боку в село в'їхав партизанський загін, який вів Серго Орд-жонікідзе 252.
Я знепритомнів, а коли розплющив очі, побачив себе уже в білій палаті, а біля ліжка — лікаря в білому халаті.
Абулкасем Лахуті оглянув притихлих українських колег і лукаво посміхнувся:
— Уже дощ перестав. Я піду!
Ми дивилися йому вслід і думали: "Справді це його біографія а чи невідома новела з "Тисячі і одної ночі"?"
ЖЕБРАЧКА (Пам'яті Юрія Яновського)
Ми сиділи біля вікна і згадували минулі дні. По другий бік вулиці пробігла собака, боязко озираючись. І приятель несподівано спитав мене:
— Ви пам'ятаєте Фреду?
— Фреду? Яку Фреду? — закліпав я очима.
— Фреда, собака з повісті Голсуорсі 253,
— Нагадайте!
— Я нагадаю вам тільки те місце, де Фреда лежить біля порога концертного залу й заглядає в обличчя кожному, хто виходить. Вона, як завжди, чекала на свого господаря, якого ще напередодні забили на дуелі.
Я заплющив очі. . — Так, пригадую.
Але перед моїми очима постала не Фреда, а Крапка. Собака мого друга Романа.
Є всі підстави називати Романа оригінальною людиною. Він жив якось не шаблонно. І одружився не шаблонно, не звичайно покохав дівчину і взяв її за дружину, а виборов. І собаку собі завів не звичайну, а розумну собаку.
Про це варто розповісти.
Трапилося так, що маленька, з приємною усмішкою дівчина Вікторія припала до серця не тільки Романові, а і його приятелю. Вона знала про це, але не давала переваги ні тому, ні другому: обидва ставні, обидва дужі і вродливі. Навіть чуби в обох однаково русяві, що, мабуть, найбільше вабило дівчину, бо сама вона була смуглява, як циганка.
Роман і його приятель нізащо не хотіли поступитися один одному. Залишалося вирішувати справу тільки силою. І тому, коли вони якось опинилися на скелі біля моря, не умовляючись, почали боротися. Той, хто піддався б і ступив хоч на крок назад, полетів би вниз на гостре каміння.
Це сталося б з Романовим суперником, коли б його в останню хвилину не утримав на краю безодні сам Роман.
Все це бачила їхня дівчина, і з того часу стала Романові за дружину.
Потім вони і жили не шаблонно: одне до одного зверталися на "ви" і собаку завели собі якусь оригінальну: без хвоста, рябенька, чистенька, з очима, які ледь не говорять. В хвилини відпочинку Роман кликав собаку, брав грудочку цукру й наказував:
— Крапко, потанцюй!
Собака незмигно дивилася на ласощі, але пози не міняла.
— Не хочеш цукру? Ну, потанцюй! — вдавано сердився Роман.
Крапка неохоче зводилася на задні ноги й починала повільно повертатися під його рукою, в такт крутячи обрубком хвоста. Після цього Роман гладив її по спині, а Крапка з насолодою хрумкала зароблений цукор.
Коли розпочалася війна з німецькими фашистами, Роман пішов на фронт, а Вікторія мусила евакуюватися у далекий тил. Робилося це поспішно, і про те, щоб узяти з собою ще й собаку, не могло бути й мови: вагони були переповнені людом.