— І навіщо ви скликали цей конгрес? Тут і так французький кабінет ледь тримається біля влади!
Поява на конгресі радянської делегації внесла велике сум'яття в уми й серця західних письменників, і багато з них круто й рішуче повернулися обличчям на Схід, до казкової Країни Рад.
НА ОНОВЛЕНІЙ ЗЕМЛІ
Мені одного разу порадили побувати в колгоспі "Жовтнева перемога".
В 1933 році, коли через посуху на Харківщині був недорід, в цьому селі зібрали середній урожай, а коли від нестачі кормів почали гинути поросята, колгоспниця Ганна Іванівна дала обіцянку, що врятує свиней. І врятувала.
В полі і на городах вишукувала поживні бур'яни, і таки до весни не дала загинути жодній тваринці.
За ударну роботу колгосп преміював її теличкою. Великі очі, м'які губи і біла латка на лобі. Сама проситься, щоб її назвали Лискою.
Ганна Іванівна не знати як зраділа з живої істоти в своєму дворі. Завела її в хлівець, все ще схвильована, зайшла до хати.
Електрична лампочка освітила чепурно прибрану кімнату. Пахло татарським зіллям, що хрускотіло під ногами. Оце за весь день, мабуть, вперше присіла. Сиділа і думала— з телички виросте корова, своє молоко, своє масло. Вуста самі складались у посмішку.
На стіні враз щось зашкрябало. Ганна Іванівна але скинулась, але в цей час ясно почувся голос:
— Алло, алло, товариші колгоспники! Завтра всі бригади виходять на роботу о п'ятій ранку. Ви чуєте?
Ганна Іванівна впізнала голос голови колгоспу, йому відповіло кілька голосів. І вона, обернувшись до репродуктора, проказала:
— Так, так, чуємо, Василю Яковичу.
— Даниленко Іван, ти слухаєш?
— Слухаю, слухаю, давай!
— Бери свої підрахунки й приходь зараз у правління. Наряди вам скажуть бригадири, чуєте? Перевірте годинники — зараз рівно десята. На добраніч!
— Добраніч! — проказала вже сумовито Ганна Іванівна, оглядаючи порожню кімнату. Дітей у неї не було, а чоловік наклав головою ще за революцію. Стало чомусь страшно. Зразу за хатою починався густий ліс, а тепер у неї теличка. Почала пильно прислухатись. Хтось ніби ходить за хатою. А може, то ввижається? Перевірила засуви і після цього ніби трохи заспокоїлась, а особливо, коли з репродуктора почула брязкіт розбитого посуду, а потім сердитий чоловічий голос. Лається, паскудний! На півслові .його лайку припинило запитання з репродуктора:
— Алло, алло! Хто там заводить у себе новий побут? У відповідь радіо залопотіло дружним реготом і вигуками:
— Хто ж, як не Семен! На це він майстер!
У норовистого Семена знову запанувала тиша, а може, вимкнув репродуктор. Задаремно. З репродуктора полилася улюблена пісня Ганни Іванівни: "Коло млину, коло броду" 182.
Потім грав оркестр, і Ганна Іванівна вже мріяла, що вона сидить на концерті в самому Харкові.
Машинально навіть поправила під хусткою чепурно підстрижене волосся.
Щойно затихла музика в чорній тарілці, як почувся шерех за вікном. Від хатини хтось пройшов до припускника, де була теличка.
Ганна Іванівна заклякла: вернувся назад. Шарудить під вікном, іде до дверей.
— Хто там? — більше прошепотіла, ніж крикнула.
їй ніхто не відповів, але чути — вже намацав клямку. Щосили смикнуло двері, аж зарипіли.
— Хто там? — вже істерично крикнула Ганна Іванівна.
— Що трапилось? У кого це? — почулося з чорної тарілки на стіні.
Двері затріщали ще дужче.
Ганна Іванівна простягла руки до репродуктора і щосили закричала:
— Рятуйте, хтось лізе в хату!
— До кого лізе?
— Ой, уже двері вирвав!
— Хто це кричить?
— Я, я, Лебідь Ганна Іванівна!
Радист на центральній перевів важіль, і вслід за цим почулось:
— Алло, алло, у Ганни Лебідь злодії! Товариші колгоспники, у Ганни Лебідь злодії! Рятуйте!
Радист вигукнув ще кілька разів прізвище Ганни Іванівни, потім прислухався: в навушниках чулися тривожні голоси, повторювалися слова: "У Гацни Лебідь", "У Ганни Іванівни злодії", "Дай сокиру!.."
Визирнув у вікно. Під електричним ліхтарем уже пробігло кілька постатей. Біг у самій білизні і голова колгоспу. Ніч повнилася голосами. Потім пролунали під лісом постріли. Радист увімкнув хутір Тимченка. В хаті Ганни Іванівни гуло, як на ярмарку.
— Ну, що там у вас, Ганно Іванівно?
Та замість відповіді почув чоловічий голос:
— Ну, а якби не було цієї примусії, цієї радії?
Колгосп "Жовтнева перемога" організувався ще в 1922 році з семи дворів на тридцяти десятинах. От до цього колгоспу й пристав колишній наймит Василь, що прийшов з Червоної Армії. Він побував уже і в слюсарях, і в червоних партизанах, і тепер його називали не тільки на ім'я, а й по батькові: Василь Якович. Він став і головою колгоспу. За десять років там було вже сто сімдесят дев'ять родин, але розкидані за чотири й шість кілометрів, по малих хуторах.
— Без зв'язку ніяк не можна,— сказав Василь Якович на черговому засіданні правління.
— Ай правда. Треба хоч кінну пошту завести,— радить один з членів правління.
— Як було за царя Панька? Може, ще скажеш — на волах?
— А ти щось краще порадиш? — образився член правління.— Он у сусідів з міста прислали голову, та й то нічого не придумав.
— Бо йому ніколи думати за горілкою! — пожартував інший член правління.— Кажи, Яковичу, що ти маєш на думці?
— Радіо! — коротко відказав голова.
— Радіо? Може, ще й електрику?
— І електрику в кожну хату.
— І кіатр! — іронізував уже третій.
— Щоб у нас — радіо і електрика? Жартуєш, Василю Яковичу.
— Аби захотіти, а то все можна. Стовпів тільки багато треба закопати.
— Наймати не будемо! Та ти жартуєш?
Василь Якович не жартував. Ще тої осені по селу почали ставити стовпи з порцеляновими чашечками. А коли привезли двигун, динамку і прилади для радіо, в колгоспників уже не було сумніву, що голова правління каже правду. Тепер вони тільки нетерпляче допитувались:
— Коли ж це буде, Яковичу?
У радянського народу вже так повелося, що революційні дні треба зустрічати завершенням початого, тому й голова колгоспу відказував усім:
— На Жовтневі свята!
Скаже, а сам наморщить лоба: ніде не можна дістати електричного дроту.
Стоїть, як писанка, нова електростанція, стоять новенькі стовпи, а між собою не з'єднані. Так збирались провести й урочисте засідання в сільраді. Над столом висіла скляна булька на дроті, а засвітили, як завжди, підсліпувату лампу, що зразу почала чадіти.