— Якби на мене, я б отих артистів у плуг запрягав. Більше б користі було!
Ми з Яшком сиділи на ліжку вряд, як ластівки на дроті, і непомітно поснули.
Прокинувся я аж вночі, але вже не на ліжку, а в гарячому просі на печі. Розплющив очі, з кутка на мене незмигно дивився Ісус Христос І завжди він навертає за мною очі. Інших образів майже не видно, хоч їх повен куток, бо осінній ранок був похмурий, а віконця в хаті малі.
Образи навели на думку про вчорашнє читання дядьком Павлом Біблії, про інших дядьків, і я аж підскочив. А де ж копійка?
Стрімголов стрибнув на долівку. Серед хати біля кобилиці дід, схожий на Миколая-угодника, тільки не в синіх шатах, а в штанях на очкурі, стругав обід. Батько тут же тесав шпиці. Глиняна долівка біліла від трісок, за вікнами висів туман, спітнілі шибки плакали.
Я дивився на всіх очманілими очима. Біля печі поралась мати й запитала:
— Дверей не знайдеш, чи що?
— Копійка,— зарюмсав я.
— Він під вишнею свою копійку закопав,— пояснив Іван, одягаючись уже в школу.— А батя там яму викопали.
— Та, що вчора, копійка! — уже репетував я.
— От бачиш, з грішми заведешся, біди наберешся,— посміхнувся батько.
^Почали шукати гуртом. Копійка валялася на долівці біля ліжка, де я заснув. Тепер я затис її в кулак, що аж побіліла рука. І знову перед очима замиготіли маковики, бублики, ковбаси і оселедці. А коли відшукаю і другу копійку, тоді чого тільки не накуплю. Та виразно нічого уявити не міг. Може, тому, що не дуже надіявся на першу копійку, хоч вона спокійно лежала в коробочці з-під сірників, там, де я закопав, бо яму батько викопав під іншою вишнею. Тепер я й другу копійку додав до першої.
Залишилося здобути ще одну копійку — і тоді здійсниться моя мрія.
ТРЕТЯ КОПІЙКА
Вдень по коліях дзюрчала тала водичка, жовта від кінських кізяків, а вночі замерзала. Вкривалася то сизою, то білою плівкою. Вдариш по ній закаблуком, лід хрусне і розсиплеться скляними уламками. Хоч серед двору стирчала ще гора з снігу, але він уже почорнів, і тільки санчата, покинуті на ній, нагадували, що ще недавно ми спускалися з них аж до самої хати. А то ще спускалися на грохал і, схожому на повен місяць. Гур, гур, гур! І крутиться на всі боки, встигай тільки ноги задирати.
Попід тином з'явилися чорні проталини, а на коляки проти сонця почали вилазити божі корівки, схожі на червоні ягідки барбарису. Отже, весна. Наступала вона дуже швидко: тільки вчора лежала ще ослизла крижинка, а сьогодні вже на тому місці зеленіла травичка.
З кожним днем я все частіше навідувався до вишні, пробував уже й копати, але земля зверху розм'якла, а копнеш глибше — як кістка. Взимку якось забулось, а тепер знову стало мучити мене питання: де ж дістати третю копійку? Став щоранку бігати по колії — може, іще вродиться копійка,— але щедро родила травичка, а копійок щось не видно було.
Зеленів уже не тільки наш провулок, а й вигін, на якому гуси щипали травичку. Вони заходили аж на городи, і тітки ганяли їх хворостинами.
— Чиї це гуси?
— Боровикові гуси,— казав я.
— А що в них пасти нікому?
— Трохим ще в школу ходить.
— То ти б доглянув, нічого ж не робиш!
Якби Боровик за це щось дав, а то, чому я мушу дурно пасти чужі гуси!
І тут я мало не підстрибнув од щасливої думки.
— Дядю, дядю! — кричав я вже крізь тин до Боровика.— Хочете, я буду пасти ваших гусей?
— Ну й паси, коли хочеш,— відказав Боровик десь з-за купи гною, яка парувала проти сонця. Він їздив щоліта в Ростов за рибою, і ми вважали його за багатія.
— А скільки дасте?
— А ти б скільки хотів?
— Копійку! — Потім трохи подумав і додав:— А хоч дві!
— А може — три?
Я не розумів його іронії і мовчав. А він уже сердито додав:
— Які ласі на гроші. Я трьох копійок, може, й за місяць не зароблю. А гуси й без тебе знають, де пастись.
— Ну, хай вони вам виздихають! — буркнув я, але так, щоб не почув Боровик.
У небі співав, як срібний дзвіночок, жайворонок, озвалася перша зозуля. Іншим разом я б загадав їй: "Зозуле, зозуле, скільки мені жити?" Але після краху спроби заробити копійку нічого вже мене не тішило.
— А ти знаєш, де взяти копійку, а може, аж дві? запитав співчутливо Яшко.
Він повів мене за хлівець, боязко озирнувся навколо і тихенько сказав:
— Випроси!
— У кого випросити, де? Яшко знову озирнувся.
— Під церквою!
І, мабуть, зметикувавши, що пропонує мені зробити щось погане, злякався й дременув за ворота.
Під церквою з довгою рукою стояли старці — криві, сліпі, безносі; Ми іноді грали в старців — "Дайте, не минайте!", але ж то була тільки забава. Як йому не соромно таке пропонувати. Нехай довідається мати. Вона йому покаже, як жебрати. Дурень!
Думка, заронена Яшком, все частіше приходила мені в голову. Під нашою церквою просити, звичайно, небезпечно, можуть пізнати. До інших церков,— їх було в місті аж п'ять,— ми ходу не знали. А в когось випросити можна спробувати.
На початку літа у Валках відбувався ярмарок. Більшого свята важко уявити. Ще за кілька днів до того мати заходжувалася біля квасу. Ми мили пляшки, потім допомагали розливати в них рудий квас, закорковували спеціальною забивачкою, схожою на маленьку диню, наскрізь дірка трохи вужча в одному кінці, а збоку вирізана пічурка. Вставиш розпарену пробку через пічурку в дірку, потім зверху шворнем — раз! І пробка вже в пляшці. Тільки пухирчики водички зверху лопаються. Коли квас, перебродивши, починав стріляти, його виносили на лід.
За день, за два батько споруджував па базарному майдані ятку з парусини, а в суботу починалося вже під-торжя. Мати продавала квас по три копійки за пляшку. Міцний, аж у п'яти б'є!
Такими тимчасовими ятками був заставлений увесь майдан. В одному ряду торгували пряниками, цукерками, паляницями, бубликами, в другому — мануфактурою, галантереєю, шапками, картузами, а просто на землі тяглися ряди з молоком, сметаною, картоплею, бурячками — всім, без чого господиня не зварить обіду. Там, де баби кричали похриплими голосами: "Сластьони, сластьони!" — тхнуло перегорілою олією, трохи далі іржали коні, мукали корови, верещали поросята, прив'язані за ногу, а їм вторили катеринки: "Разлука ты, разлука, чужая сторона..."