— От з ним ще пограйте, Олександре Петровичу!
— Груба! — сказав голова міськради, простягаючи руку, не меншу за лопату. Він озирнув Гайсина з ніг до голови і буркнув: — Ану, давай!
Гайсин усе ще думав про розмову з Тамарою Микитівною та про приїзд Людмили Забойської, тому вже на десятому ході Груба гукнув, як з бочки:
— Мат!
Мовчазний досі голова міськради враз став балакучим:
— Що там чувати, хлопці?
Біля їхнього столика стовбичило кілька чоловік, і вони разом заговорили:
— А ви хіба не чули?
— А що я мав чути? Я їздив по хуторах.
— Про радгосп.
— Що робітників хтось розігнав? То вони, мабуть, самі придумали, щоб на різдво погуляти.
— А кажуть, Гаркуша.
— Не такий страшний чорт, як його малюють. Гаркуша, мабуть, утік десь аж у другу губернію. Дядьки, казали.
— Дядьки накажуть. А що цукроварню пограбували й підпалили, казали?
— Підпалили? Про це не чув.
— Наш хор там був. Тільки виїхали, на другий день.
— І. в микитівському радгоспі застрайкували робітники.
— Слухайте, товаришу, як вас,— мовив голова міськради, притримавши Гайсина за руку,— ви відкриваєте короля.
Гайсин почервонів і другий хід зробив теж недоречний. Floro болільники загомоніли. Тоді він сердито чиркнув рукою по фігурах на шаховій дошці й рвучко підвівся.
— Здаюсь! Голова щось розболілась. Всі здивовано подивилися йому вслід.
Під ногами рипів сніг. Гайсин зупинився, але сніг усе-таки рипів. Озирнувся. Слідом за ним хтось ішов. Він завернув у завулок, і невідомий теж пройшов туди. Він забіг у якийсь двір і став за ворітьми, а невідомий завернув у протилежний двір і попрямував до хати.
Гайсин вилаявся: нерви здають, чи що? Розправив плечі і попростував далі, але з-за рогу вийшла якась настовбурчена постать у шапці-вушанці, насунутій на самі очі, й заступила йому дорогу.
Гайсин знову втяг голову в плечі, а невідомий густим басом проказав:
— Що там чувати, товаришу Яхонтів?
— Що вам треба від мене? — істерично вигукнув Гайсин.
— Візьміть в октаву, добродію. Так буде безпечніше. Ви мене перепитували?
— Рогач? До біса! Це правда, що в микитівському радгоспі...
— Застрайкували робітники? Не в однім микитівськім. Де побували ваші знайомі, там зразу порозумнішали люди. Ідеї ідеями, а гроші грішми!
— А як... Ну, міліція і досі там десь ловить?
— Український філософ Григорій Сковорода сказав: "Мир ловил меня, но не поймал" 129. Зрозуміло, товаришу?
— Але щоб сад зацвів, треба заздалегідь подбати... Вам не здається... Пройдімося трохи. Я дещо скажу.
Розпрощалися вони, не доходячи до Пугалового будинку, в якому вже не світилось.
У вівторок вранці Аспазія вийшла до столу з червоними очима, з більш ніж треба припудреним носом і посірілим обличчям. І цього не можна було приховати навіть святковим платтям, в яке вона одяглася, хоч ніякого свята не було. На Гайсина дивилася такими благальними очима, наче вона стояла під церквою з простягнутою рукою. Це його дратувало, як і все останніх днів, і він, навіть не закінчивши снідати, поспішив вийти з дому.
Гайсину треба було одержати ще деякі відомості для "Сільського господаря", і, він попростував у земвідділ. День був похмурий, дим з будинків осідав на сніг, дороги жовтіли від кізяків. Такий у нього і настрій: агенти Чека все ще нишпорили по хуторах, а після вбивства Лаптєвих їм охоче допомагало ще й населення. "А коготок увяз — всей птичке пропасть!" 130
його тривожного настрою не могла розвіяти навіть думка про приїзд Людмили Забойської. Ще вчора здавалося, що момент їх зустрічі буде великою, невимовною радістю, ;і сьогодні і приїзд видавався вже невчасним.
В коридорі проти грубки сидів колишній солдат з їжачком на сивій голові і шурхав кочергою в дрова. Гайсин за .тичкою гукнув:
— Здоров, молодець!
— Хіба проти овець?
— Підтоптався вже?
— Це тепер стали думати про здоров'я людей, а ми думали про шматок хліба, де б його заробити. Ну, були й тоді такі, котрі хитрували. Данила Бульбаша не знали? У божого чоловіка прикинувся—^почав ходити і влітку і взимку босий. Мороз, як приском, сипить, а він, бісова душа, шинеля наопашки, простоволосий і босий. Сам бачив кілька ра-рів, па водохреща, стоїть на льоду і хоч би тобі з ноги на ногу переступив. Наші купчихи йому ноги миють, волоссям витирають, сальцем ублажають, а Данило як бугай. "І чому тебе ніяка сила не бере?" — якось питаю у нього. Так знаєте, що він мені відказав? "Я,— каже,— шістдесят один год не знімався у фотографістів і не брився".
Гайсин перебив.
— Зав уже прийшов? — і кивнув на двері кабінету.
— Петро Петрович? Немає. Цей по кабінетах не сидить. Отакий ще був, хай царствує, товариш Артем. Не зустрічались? Ото був оратель. Як вийде, бувало, на турбину та як крикне: "Товариші!.." І пошол, і пошол.
— Що ж він казав?
— А ти б послухав. Бувало, як вийде на турбину та як гукне: "Товариші!.." І пошол, і пошол...
—'-"А товариш Тхір,— уже нетерпляче перебив його Гайсин,— Методій Трохимович, у себе?
.— Тхір? Теж нема. Слабує, чи що. То такий, що не дуже надривається. А знаєте, товаришу, за що ото вбили Лаптєвих?
— Аза що? — з цікавістю спитав Гайсин.
— Бо гарні були люди. А бандита совість мучить, що він ^не може бути таким, бо дияволом позначений. Це вже точно. Отак само був у нас в роті...— Він озирнувся, але Гайсина в коридорі вже не було. Сторож проказав уже до себе: — Бандит кров'ю заливає своє чорне нутро, як п'яниця горілкою.
На Людмилу Забойську сподівалися увечері, а вона заявилася серед дня. Двері відчинила Аспазія. Глянула на струнку даму, одягнуту ніби й просто, але й до смаку, і сторопіла.
— Ви до нас? — запитала розгублено.
— Товариш Яхонтів тут мешкає? — в свою чергу запитала пані ніби вимитим голосом і примружила довгі вії.
— Егеї — кивнула без голосу Аспазія.
— Проведіть мене,— і вказала пальчиком, затягнутим у матерчату рукавичку, на свою валізку.
Аспазія зовсім розгубилась, схопила валізку і, винувато посміхаючись, понесла її в кабінет.
І сама пані, і те, що вона говорила і як говорила, було таким незвичним для Аспазії, що дівчина ледь утримувалася від реверансів.
Людмила Забойська, не ховаючи гидливості, озирнула кімнату і неохоче присіла на кінчик продраного крісла.