За дверима блимнуло світло.
— Що трапилось?
— Ви не спите? — голос у Пугала був наполошений.
— Що трапилось? Що за стрілянина?
— Не підходьте до вікна... Таке, як переворот!.. Гайсин почав хутко одягатись.
— На центр наступають... Та невже ж таки? — І Пугало побожно перехрестився.
Затамувавши подих, вони почали вслухатись. За кожним пострілом Пугало повертав голову до Гайсина й кидав:
— Чуєте?
І очі йому спалахували, як жарини з-під попелу. Але це тяглося недовго. Щодалі постріли все більше переміщалися од центру на околицю, а потім і зовсім стихли. У Пугала обличчя витяглось і закам'яніло. Гайсин чомусь криво посміхався. За дверима почувся голос Тамари Микитівни: "Коли вже той спокій настане? Правду кажуть: доки бога змалюєш, то чорта з'їси!"
Пугало ніби прокинувся:
— Отак і вір їм.
А Гайсин продовжував посміхатись:
— От тепер усе ясно, Оксентію Гавриловичу! Вірять у те, чого прагнуть. А то принюхуємось, принюхуємось, а воно давно вже треба нагадати, що віра без діла мертва.
— Віра? Яка віра?
— Нам що це, вперше?
— Я вас не розумію. Хіба я щось таке сказав?
— Те, що думали, сказали!
— Всі ми думаємо, а що толку!
— Курчат лічать восени.
— До осені ми й ноги витягнемо!
— А ви хочете, щоб вам на тарілочці подали її, царську Росію? Що це за стрілянина могла бути?
— Звідки нам знати: ми люди маленькі.— Пугало враз ніби постарів, неприязно зиркнув на Гайсина й почовгав із кімнати.
Вранці за сніданком тільки й розмов було, що про нічну стрілянину. Уже стало відомо, що на місто було набігла банда Гаркуші. Дійшли аж до виконкому, але на допомогу варті підоспіла міліція, і бандити розбіглись.
Скільки їх було, говорили по-різному: в земвідділі, куди навідався Гайсин, сторож, колишній солдат, зневажливо сказав: "Може, з десяток шантрапи надумало погратися у війну". В міліції називали цифру вп'ятеро більшу.
— А чого вони хотіли? — спитав Гайсин уже в завзем-відділом.
— Як — чого? — відказав заїкуватий агроном з обвітреним обличчям.— Геть Радянську владу!
— А далі? •
— А далі — "Боже царя храни...",— враз тенорком хтось проспівав за спиною Гайсина.
Він озирнувся. За сусіднім столом сидів сухий, колючий, з тонкими губами і сухою головою чоловік у потертому піджакові й смугастій сорочці, застебнутій на білі ґудзики...
— Як було колись... Сильний, державний...— І він сердито клацнув рахівницею.
— Познайомтесь,— сказав заникуючись завземвідді-лом.— Товариш Тхір Методій Іванович.
— Вам, Петре Петровичу, може, й товариш,— відказав Тхір.— Але не тим, хто гадає — раз, два і в дамках!
— Чули? Його тільки зачепи,— сказав пробачливо Петро Петрович.— Старої закваски... А діло своє знає.
— Не так, як там у вас у центрі,— буркнув Тхір.— Ось послухайте, Петре Петровичу: "Прислати відомості про жеребців обоєго пола". За що тільки їм платять народні гроші! — Він хихикав і бризкав слиною.— 3 такими наробимо хліба. А ви ще хочете, щоб і з цукром. Стане вам незаможник сіяти цукрові буряки. Він краще в оренду здасть.
— А хазяї? — докинув Гайсин,
— Чуєте, Петре Петровичу, і товариш із центру каже...
— Товариш із центру ще нічого не сказав,— перебив його Гайсин.— Вам на місці видніше.
— І незаможники сіятимуть, коли побачать вигоду,— спокійно і впевнено мовив завземвідділом.— Ви, товаришу, не гадаєте в селах побувати? Живе слово за сто папірців править.
Справи з зерновими, навіть з цукровими буряками, у повіті були набагато кращі, ніж по інших місцях, але земвідділ домагався, щоб вони стали ще кращими.
— Це все він, Петро Петрович,— сказав Тхір, коли завземвідділом кудись вийшов.— Він вам назове кожного селянина. І його всі вони знають. Сказати б, йому якась користь була з цього! Товчеться день і ніч... Це ж він випустив такого наказа: "Шість днів працюй, а сьомий — агрономічному пункту твоєму".
— Нова заповідь?^
— Більшовицька!
— А він комуніст?
— Безпартійний! Ото й дивно.
Домовилися, що з Гайсиним по селах поїде ще й співробітник земвідділу Тхір. На більше й не було чого розраховувати. Цей співробітник не міг сказати жодного слова, щоб не зачепити Радянську владу. Здавалося, він бризкав не слиною, а жовчю. Правда, кілька разів проказав, що його дратує недосвідченість працівників центру. Що вони тільки компрометують Радянську владу.
І знову процитував розпорядження, одержане з губзем-відділу:
— "Щоб виявити приховані пасіки, треба уповноваженим виходити зранку на вулицю і стежити, в який бік летять бджоли". В поле, в поле летітимуть вранці бджоли, йолопи!
Завземвідділу нервово кашляв, а Гайсин вдавано морщився.
Хоч поїздку на села Гайсин планував на цілий тиждень, проте повернувся назад уже за три дні. Аспазії сказав, що довше не міг витримати розлуки з нею. Обрадувана дівчина розповіла про це матері. Мати теж була вдоволена, хоч багатозначно сказала: "Атож!" Тільки Оксентію Гавриловичу не було з чого радіти. Через гостя доводилося спати на вузенькому диванчику, а ще й дружина чомусь стала вередлива. Починала його дратувати й поведінка Гайсина. Він став уже поводитися з ним, наче з якимсь попихачем. Особливо після тої ночі, коли чортів Гаркуша тільки роздражнив собак. Але Пугало, певне, ще не втрачав надії на повторення таких нападів. І, ніби між іншим, запитав:
— Які там настрої у дядьків?
— У Тхора розпитаєте, як повернеться,— буркнув Гайсин.— Я не вмію балакати з вашими когутами, тільки бачу, що нагаї вони краще розуміли, ніж слова.
— А Тхір, мабуть, на хутори подався за подаянієм. Той уміє з дядьками балакати. Колишній есер!
З кожним днем поведінка Гайсина ставала все більш нервовою. Він тепер наче до чогось прислухався, а вранці найперше питав, що там чувати нового. Але в Сонгороді було тихо, а сторінки центральних газет заповнювали повідомлення про відбудову фабрик і заводів, про нагородження комітетів незаможних селян орденами Червоного Прапора,
,і багатьох незаможників і комсомольців — годинниками за допомогу в боротьбі з бандами. Хазяї нетерпляче чекали на ліквідацію осоружного їм комнезаму, гадали, що саме тому їх і нагороджують. Дочекалися ж скасування не комітетів, а договорів на оренду.
Писалося ще про те, що у Відні відбувся Всеукраїнський конгрес, на якому розробили план нападу на Радянську Україну. Похід мали очолити Симон Петлюра та Борис Савінков І27. Таке повідомлення, як здавалося Гайсину, мусило б у Сонгороді викликати збентеження, принаймні балачки. Але, на диво, на нього майже ніхто не звернув уваги. А Горобець навіть поглузував: "Сниться курці просо!" Після цього і Гайсину цей конгрес видався тільки черговою авантюрою.