— Зараз дзизне Боровичку!
Химка лементувала на весь завулок. Василь, застуканий в повітці, верещав, як спіймане за ногу порося, а Боровик кричав:
— Розвратник, бісова душа, хто ото розворотив . піч? Літня піч була у вишняку за хатою. Цілий день ми поціляли в неї палицями.
— Тікаймо, Яшко!
Ми наструнчили ноги, але на Боровикове подвір'я вже статечно йшов, з виглядом праведного судді, наш батько. За ним поспішала, щоб докинути і своє словечко, мати. Боровик утихомирювався, а Василь через дірку в тину вже вилазив до нас на вулицю.
— На шлях!
Лопотимо босими ногами, аж курява встає.
По шляху котилися гарби і вози. На них поверх ряденця сиділи вив'язані молодиці, червонощокі дівки, а господарі у намащених дьогтем чоботях ступали поруч. їм назустріч сяяли золоті бані посуньківської церкви, чувся густий дзвін.
Коли їхав базарувати лише один дядько 7, він сидів похнюпившись на полудрабку і машинально махав батіжком, не підозрюючи, що його давно вже виглядають перекупки,
— Що везеш? — враз наче бомба рветься біля гарби. Дядько кидається, як спросоння:
— Га?
Це "га" чи то дратувало перекупок, чи сприймалось як запрошення до торговельних переговорів, бо вони враз видерлися на гарбу, а заспані хлоп'яки схопили під вуздечку коней.
Гарба зупинилась.
— Свят, свят,— чманіє дядько,— чи ти, бува, не та?..
— Скільки за яйця? Тут і масло, і кавун? Скільки?
— Геть до біса з воза! — уже репетує дядько.
— За все гамузом — тридцять!
На гарбу видираються ще дві розхристані молодиці з ціпкими руками.
— Тридцять п'ять... "— Тридцять сім...
У дядька одна надія на коней:
— Но, кляті!
Але хлоп'яки вп'ялися в них, як кліщі, і коні тільки щулять вуха.
Біля гарби збираються охочі на пригоди. Нам стає весело, і ми лящимо на всі заставки:
— Не віддавайте, дядьку, не віддавайте. На базарі — сто!
Цеберка вже стрибає з рук до рук, з неї сиплються яйця, жовтіє від яєчні сіно. Розрізаний кавун уже доїдають хлоп'яки, а перекупки біжать до іншого воза.
Із шляху ми повертаємо на свій завулок і вилазимо на тин. Сидимо, як орли на мідних п'ятаках.
— А ти свиснеш так, щоб аж у Харкові було чути? 8— питає Василь.
— Ще дужче,— відказую я.— Аж у Москві... Свистимо. Аж у вухах лящить.
— А ти свиснеш, як Соловей Розбійник9? — питаю вже я.
— Ще дужче. Як сто або десять розбійників! Свистимо, аж горобці хуркають з дерев.
З хати виходить Боровичка, бере хворостину і шмагає по плечах спершу свого солов'я, потім нас — розбійників.
Ми падаємо, як стиглі яблука, на землю і біжимо наввипередки на глинища. Моя мати теж визирає у хвіртку:
— Іч, голопузі, гасають. Хоч би вже в школу їх, чи що. Може б, надовше одежі вистачило.
Боровичка перехиляється через тин і гукає:
— Василю, бодай ти зашморгнувся, зараз же мені скинь штани!
с Василь прислухається якусь мить, потім з розгону спускається на задку в глибоку яму, де брали глину.
Наш батько зовсім не знався з горілкою. Може, тому й трапилася неприємна історія, коли видавали заміж Улю 10, мою найстаршу сестру. Він запросив на весілля Савченко-вого прикажчика Сивокоза. Гість був над усі гості, а головне, що батько брав набір у його хазяїна пряники для своєї торгівлі. Інші ще штовхалися в другій хаті, а Сивокоза батько запросив уже до світлиці, де на столі, заставленому різними стравами, красувалося гільце з вишні, налив гостеві й собі по чарці, проказав: "Ну, щасти, доле, нашим дітям!" І хильнув. А за ним і прикажчик. Випивши, вони вставились один на одного здивованими очима і скривилися так, ніби наступили собі на мозолі. В пляшці була не горілка, а кислий оцет. Хоч оцту теж за спасибі не купиш, але Сивокіз образився і, відпльовуючись, пішов з весілля.
Опечалений батько докірливо похитав головою і сказав:
— Ти до нього як до путнього, а воно тобі, ... собаче, ще й кирпу гне.
— Бери його дарма,—заспокоювала мати.— Шкода тільки, може б, якогось карбованця кинув на блюдо молодим.
Побачити батька п'яним хоч трошки нам дуже кортіло, може б, він теж якусь приказку вигадав, як Боровик. Одного дня в хаті таки зчинився переполох — прибігла Са-шиха й шепнула мамі, що Йосип у корчмі. Уля, сестра моя, обгортала на столі цукерки в кольорові папірці, по копійці за десяток, для крамниці Брайловськогр. Від такої звістки вона надкусила аж дві цукерки. Ми й собі кинулись до ласощів, але схопили по потиличнику і дременули на піч кидатися гарячим просом. Іван 11 був серед нас найстарший. Він тесав серед хати шпиці на колеса, але, почувши таке, продовжував довбати колодку. Мати розгубилась: такого з батьком ще ніколи не траплялось. Г вона забігала по хаті, ніби чекаючи на гостей. Нарешті накинула на голову теплу хустку й через садок побігла до Якова Груби, який тримав корчму на шляху. Ми поприлипали до вікон:
— ІдутьІ
Серце затіпалось у грудях. Батько довго обчищав болото з чобіт, певне, стидався заходити до хати. Коли він переступив поріг, дід хитро запитав:
— Ти не чув, кажуть, шинок зачиняють? Батько відвернувся до одежі й відказав:
— Зачинили. В понятих оце ходив, а Груби десь і дома немає.
— Хоч по чарці вам піднесли?
Батько не відповів і вже заходився біля обіддя.
Яшко на печі хотів перекинутися через голову, не потрапив на черінь і скотився аж на долівку, просто під сокиру. Батько випростався і міцно склепив очі. Для нас це була найстрашніша хвилина. Легше було б, коли б він ударив або накричав, але батько ніколи не бився, тільки замірявся з заплющеними очима, а мама потім мусила прати наші штанці. Яшко виліз на піч і тільки тоді почав рюмсати.
Збуджений його писком, щиглик заспівав у клітці, синичка запурхала по кімнаті. Мати вже микала мичку на лаві, сестра обгортала на столі цукерки. Іван тесав обіддя, дід майстрував сани, а батько, як завжди, в фартусі з парусини, біля порога набивав шпиці на кобилиці. Біля лави ще стояла ступа, в якій ми товкли просо. Схопишся за вірьовочку, що звисала з сволока, і хилитаєшся, як на гойдалці. Ступа бухкає, молот гепає, сокира цюкає, а прядка хурчить і ніби виспівує: "Усі гори зеленіють..." 12 То ж мама счіівають. Уже й Уля виводить: "Тільки одна чорна..."
— Завтра дядько Данило обіцяли дати тобі нові чобітки розносити — кажу я Яшкові.