— — Та я б,— каже Михайло, захлинаючись од хвилювання,— я б вас, Явтуше Калениковичу, тільки вищим пілота-жемвозив!
— Спитай раніше, чи я б до тебе сів! — жартує голова.— Такий скажений одразу мертву петлю вкрутить або заведе в штопор, ну тебе!..
— Значить, реальне діло? — все ще не вірить шофер.— Придбаватимете літака?
— Смішне твоє питаня... Чого б же я дурив? Ну, мати нового літака, як то кажуть, не вистачить бюджету... А коли б ізнайти вже держаного? Та коли б яка установа подарувала?.. Нам можна й латаного...
— Еге, чого схотіли! Сільгоспавіації подарують!
— А хоч би й сільгоспавіації? Хіба тобі не однаково? Аби ти літав на ньому! Зобов'язуюсь посадити тебе на літака! Все... Ми й хату тобі поставимо коло аеропорту, ангара, чи як він там зветься...
— Не треба хати! — категорично заявляє шофер.—* Я під крилом житиму!.. Ух, ти моя чепурушечко! — несподЬ вано гладить він капот машини.— На кого ж я тоді тебе покину?!
І далі, викликаючи подив ярмарчан, починає пританцьовувати, співаючи: "Первым делом, первым делом самолеты, ну/а девушки, а девушки потом!"
Явтух Каленикович іде далі ярмарком, посміхаючись у вуса, а люди знов сушать собі голови: шофер людина ста* течна, чим же це його Явтух підштрикнув?
Сидить циган в яскравому оточенні мідяного посуду, Циган як циган: смаглявий, аж чорний, верткий і меткий, він рекламує свій товар, аж вухам боляче:
— Казан мідний, солідний! Сам варить, сам парить, сам смажить, сам пряжить! Купуй, бо додому одвезу! Поставлю серед колгоспного двору, світитиме, як сонце! Ай, казан!..
— Сам і майстер? — питає, зупиняючись, голова колгоспу.
— Драстуйте, Явтух Каленикович,— вітається циган,-— майструємо з батьком...
— Який у вашому колгоспі трудодень?
— Рано загадувати,— показує білісінькі зуби циган,— хліб ще не в коморі! Змолотимо, зважимо, тоді й людям скажемо!
— Гаразд,— схвалює Явтух Каленикович,— от тільки без вивіски працювати не рекомендую... Теж мені Сорочин* ський ярмарок! Звідки я знаю, що ти не кустар, а колгоспник? Постав біля себе табличку: "Продукція колгоспу "Соц" праця", нехай вона за тебе гукає до людей!
— На ярмарку повинно бути весело,— каже казаняр,— товар красивий, люди святкові, співати хочеться!..
— А ти й співай замісто реклами,— кидає голова і йде геть, потиснувши циганові руку. І з новим шалом голос казаняра бентежить ярмарок. На цей раз циган співає веселої пісні.
Жваво торгують колгоспні ятки з городиною. Кавуни рябі й чорні, червоні помідори, сині баклажани, пізні кабач* ки. Сливи, яблука й груші. Терен. Кілька сортів доморослого винограду, над яким мигтять на сонці бджоли й оси. Ста* течні, в білих халатах, запнуті марлевими хустинками колгоспниці. Коло них натовп. Багато хто купує, а ще більше — спостерігачі.
— Диви, як у людей культурно,— каже один приїжджий другому,— а ти хотів везти без халатів!
— Явтух своїх продавців минає, бач, обійшов ятки стороною! Що це він там знов набачив?
На чистенькому спориші сидить ветха баба, розіклавши перед собою на купки зілля. Тут і валер'яновий корінь, і материнка, і деревій, і калган, чистотіл, безсмертники, трава зубрівка, соняшниковий цвіт. Сухенькими, темними пальцями баба перебирає товар, ласкаво торкаючись кожного листочка й стеблинки. На бабі старосвітський очіпок і темна дерга.
— Давно болить мені поперек,— каже Явтух Каленикович, удавано крекчучи, присідаючи коло зілля,— радили шалфій, чебрецеві припарки... Еге, бабо Явдохо, це ви? Драстуйте...
— Доброго здоров'я, синку,— одказує баба тихеньким, лагідним голоском,, придивляючись до покупця,— чи не старого Каленика пагонець? Бач, як тебе розіпхало...
Явтух Каленикович зітхає, зручніше вмощується на спориші коло зілля й з цікавістю подивляється на бабу:
— Калеників, Калеників, бабуню... А ви ж оце так здалеку забилися сюди? Либонь, ноги вже не танцюристі? .Сто год одходили на цім світі?
— Ще немає сто год,— охітненько гомонить баба,— сто год — великий вік, синку. До дев'яноста хоч би дожити...
— Як же не дожити, коли самі аптеку держите! Живіть, бабо Явдохо... А чом це вас діти торгувати послали, хіба нікого молодшого не знайшлося?
Баба для чогось перекладає з місця на місце кілька корінців і доброзичливо дивиться на співрозмовника:
— Ні молодшого, ні старшого,— сама як палець, синку. Обіцяв онук один — інженером працює — до себе взяти, та, мабуть, забув... Отак і живу з корінців та зілля...
— А колгосп же як? — запитує зацікавлено Явтух.
— І колгосп так. Доки ходила в городню бригаду полоти, держали... А тепер, кажуть, як одкриємо будинок для старих, то туди її...
— А той інженер присилає що-небудь?
— Прислав, спасибі йому, прислав! — відгукується радо баба.— Як ото війна скінчилася, то прислав був аж сто рублів...
— Убоїще він, а не інженер,— похмуро зауважує Явтух,— я б його, дикуна, по партійній лінії притяг! Правління колгоспу теж неначе з гоголівських часів! От люди! І скажіть мені, бабо Явдохо, чи таких людей сіють, чи вони самі родять на наше нещастя?!
Баба обережно витягає з-під купки зілля чорненького коріння й подає Явтухові Калениковичу:
— Оце, синку, од попереку. Покришиш да запариш, як чай, а тоді по наперсточку вранці,.вдень і ввечері... І серце не дражни, бо всі хвороби на світі од серця... .
— Спасибі,— нехотя дякує Явтух і не бере корінця. Потім він щось зважує, замислюється й гірко каже:— Не дражни... Ех, бабо,.бабо! Які ото бувають ще люди погані... Виховує їх партія й Радянська влада, освіту дає, філософію показує, а вони як дерев'яні!! Ну, хіба ви не заробили в людей спокійної старості? Чого ж вони вами гидують, невігласи?! Та вони однієї ваш'ої оцієї руки не варті, мамо...
Явтух Каленикович обережно бере сухеньку бабину руку й підносить до уст. Баба ніяково ховає руку:
— Не треба, синку... Тут же ярмарок...
Очі у баби мокріють, вона мовчки їх витирає.
— От що я вам скажу, мамо,— рішуче вимовляє Явтух,— прошу я вас — переходьте до мене жити. Хата простора, нова, роботи з вас не питатиму, ходитимете собі по садочку та повітрям дихатимете. Возитиму вас на курорти, щоб до ста років підстрибували... А коли маєте власну хату, то й її перевеземо.