На дні

Страница 18 из 18

Франко Иван

— Я тобі, псе, казав — отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! — приговорював Бовдур, держачи двері нарозтвір.

— Гвалту! Рятуйте! Розбій! Гвалту! — зарипотів капрал.

Надбігли поліціяни з ліхтарнями.

— А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? — скричали вони, кидаючися до нього.

— Мачку свічу отсему свинтухові! — відповів Бовдур супокійно. — Нехай трохи ліпше квапиться!

Поліціяни, мов звірі, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні. Гурма за ним з ліхтарнями. Але як скоро давно невидане світло впало жовтим пластом насеред казні, всі поліціяни стали мов укопані і йойкнули мимоволі. Насеред казні, підпливаючи кров'ю, лежав труп Андрія, а коло нього, нахилений, клячів Бовдур і мочив руки в його крові.

— Господи, а ту що таке? — вирвалося всім з грудей.

— То я, то я таке зробив, — говорив стиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, його власний!..

— І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув, або не розумів його. Він клячів над трупом і вдивлювався в його бліде, ще й по смерті хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси, бачилось, м'якли, лагідніли… З очей щез гнилий блиск світячого порохна… Понурі гнівні складини на чолі вирівнювались… Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням якогось біса, якоїсь дикої, звірячої душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей… Він лицем припав до кровавого Андрійового лиця і важко-важко заридав.

— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!..

Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіння. Але згоді схаменулися.

— Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобі вже не ту місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!

Бовдур підвів очі і гнівно болісно поглянув на них.

— Прокляття на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею впівперек на дві половині, — адіть, отсе моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!..

Брязнули залізні пута, і Бовдур дався в них замкнути без супротивлення. А тим часом арештанти хрестилися та говорили молитви над трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своїм місці, мовчав-мовчав, а далі мов не своїм голосом обізвався.

— Quidnam, domine? Diem supremum obiisti?

Не чуючи на те питання відповіді, він обернувся до Бовдура і, показуючи на нього рукою, сказав:

— Pereat homo, crescat humanitas!

Але, не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали, ні догани своїй мудрості, він обернувся лицем до стіни і ляг спати.

Коломия, 17—20 червня 1880.

_______________________

* А пан... розуміє по-латині?

— Розумію.

— І по-німецькому?

— Розумію (лат.).

— І ви... ви знаєте всесвітню історію Гінделі, — її в мене відібрали, — три томи: давня історія, середньовічна історія та... історія нових часів (нім). — Ред.

* А які школи пан закінчив? (лат.) — Ред.

* Отже, вищу філософію! (лат.) — Ред.

* Ні, моя люба, ми обоє_будемо бідні (нім.). — Ред.

* Людина людині — вовк (лат.) — Ред.

* Що ж це, пане? Чи закінчив ти останній день? (лат.) — Ред.

* Хай пропадає людина, хай росте людяність! (лат.) — Ред.