Пригадується мені невеличкий епізод у кав'ярні поблизу Джубілі-стріт на Майленд-род.
— Чи не даси мені чого за гоце, донечко? Що хоч, мені все'дно. Ріски в роті не було цілісінький день, аж у голові морочиться.
Це казала бабуся, убрана в чорне пристойне лахміття, а в руці у неї був один пенні. "Донечка", до якої вона зверталась, то змарніла сорокалітня жінка, власниця й офіціантка кав'ярні.
На відповідь господині я чекав, може, не менш напружено, ніж сама бабуся. Була четверта по обіді; стара ледь на ногах стояла. Господиня хвильку повагалась, потім принесла велику тарілку "тушкованої ягнятини з молодим зеленим горошком". Я сам їв порцію тої ж страви, і як на мене, то те ягня було дорослим бараном, а горошок, ще й молодший бувши, — був уже підстаркуватий. Та суть не в тім; ця страва продавалася за шість пенсів, а тут господиня віддавала її за один, знову підтвердивши давню істину, що бідні люди найщедріші.
Бабуся роздякувалась, потім сіла проти мене за вузьким столом і жадібно накинулася на гарячу страву. Ми обоє їли старанно й мовчки, аж раптом вона ні сіло ні впало як гукне до мене, мов не знати з якої радості:
— Я продала коробку сірників! Еге ж, — ще й підтвердила вона, а радість аж розпирала її. — Продала коробку сірників! Гось як я заробила той пенні.
— Ви десь уже, певно, в літах? — поцікавився я.
— Від гучора сімдесят чотири, — відказала вона і знову ревно заходилася коло своєї тарілки.
— Ех, матері його ковінька, рад би я чим допомогти старенькій, далебі, що рад би, так і сам оце вперше їм сьогодні, — озвався парубійко поруч мене. — Та й на це розжився тільки тим, що заробив сякий-такий шилінг, мивши посуд. Хай йому грець, скільки то я казанів перемив!
— По моєму ремеслу осьо вже шість тижнів катма роботи, — пояснив він на моє запитання. — Гото хіба де вряди-годи припадком підробиш, та й квит.
В кав'ярнях трапляються найрізноманітніші пригоди, ї я не скоро забуду таку собі кокні-амазонку в одній кав'ярні поблизу Трафальгарського майдану. Сплачуючи свій рахунок, я подав цій особі соверен. (До речі, в кав'ярнях звичайно платиться наперед, а хто зодягнений біднувато, то вже безумовно наперед).
Дівчина спробувала монету на зуб, дзенькнула нею об шинквас, відтак оглянула мої лахи згори донизу і спитала суворо:
— Де це ти його видрав?
— Якась халява лишила на столі, виходячи. Що, не віриш? — відрубав я.
— Бреши більше! — Вона зухвало видивилась мені просто в вічі.
— Я їх сам роблю, — вирік я.
Дівчина презирливо пирхнула і дала мені здачу дрібним сріблом, а я помстився, пробуючи на зуб кожнісіньку монету й стукаючи нею об шинквас.
— Кинь ще кусень цукру до чаю, заплачу півпенні, — сказав я.
— А дзуськи не хо? — почув я чемну відповідь. Цю свою чемність вона ще закучерявила низкою сороміцьких виразів.
Ніколи не мав я великого хисту на дотепи, а тут вона й зовсім притлумила мене; знітившись, розбитий і переможений, допивав я свій чай, а вона жерла мене очима, аж поки я вислизнув геть на вулицю.
Тоді як 300 000 лондонців живе в однокімнатних помешканнях, а 900 000 туляться в зовсім жахливих антисанітарних умовах, ще 38 000 зареєстровані як мешканці приватних мебльованих кімнат, спроста званих "нічліжками". Ці нічліжки різних типів, та в одному — в непридатності для життя — всі вони схожі, від брудних халуп до потворних озій, що дають п'ять відсотків зиску і що їх так галасливо вихваляють самовдоволені буржуа, хоч мають про них вельми туманне уявлення. Цим я не те хочу сказати, що в нічліжках протікає дах чи стіни діряві, а те, що життя в них нездорове, воно принижує людину і спустошує душу.
Часто звуть їх, як на глум, "бідняцькими готелями". Але тут ти ніколи не можеш побути наодинці в кімнаті; рано-вранці тебе хоч-не-хоч зганяють з постелі; щовечора ти мусиш заново наймати ліжко. І оце мав би бути готель!
Не слід сприймати мої слова як безоглядний осуд великих приватних та муніципальних мебльованих кімнат і гуртожитків для робітництва. Зовсім ні. Ці будинки вільні від багатьох страхіть дрібних нічліжок, і в них робітник дістає за свої гроші більше, ніж будь-де раніш; але це ще не значить, що тут придатне для життя місце, на яке заслуговує чесний робітник.
Малі приватні нічліжки — це, звичайно, безпросвітний жах. Я ночував там і знаю, що кажу, та дозвольте мені оминути їх і розповісти тільки про великі й кращі нічліжки. Неподалік від Мідлсекс-стріт в Уайтчепелі я зайшов до одного такого дому, заселеного майже виключно робочим людом. Сходи просто з тротуару ведуть до підвалу. Там у двох великих тьмавих кімнатах пожильці самі варили і їли. Я намірився був і собі щось зварити, але там так смерділо, що де й подівся весь мій апетит; мене почало аж вернути від самої думки про їжу; отож я вдовольнився спогляданням того, як варили та їли інші.
Один робітник, видно тільки з роботи, сів проти мене за грубий дерев'яний стіл і заходився їсти. Пригорща солі на далеко не сніжно-білому столі правила йому за масло. Раз по раз умочав він туди хліб, кусав його і запивав чаєм з великого кухля. Шмат рибини довершав йому меню. Їв він мовчки, не дивлячись ані вбік, ані перед себе. Інші так само живилися мовчки. У цій тьмавій кімнаті взагалі майже не чулося ніяких розмов, понурість панувала тут над усім. Багато хто схилився в невеселій задумі над своїми недоїдками, а я питав сам себе, як колись Чайлд Роланд[49]: за які ж гріхи мусять вони так каратись?
З кухні лунали жвавіші звуки, і я подався туди, до плити, на якій чоловіки готували собі їжу. Та від смороду, що вдарив у ніздрі, мене занудило, і я вибіг на вулицю.
Повернувшись до нічліжки, я заплатив п'ять пенсів за "кабіну", одержав квитанцію у вигляді здоровенного латунного номерка і пішов нагору до курильні. Тут коло більярдних столів та шахівниць скупчились молоді робітники, що чекали своєї черги, а навкруг сиділо чимало інших — хто палив, хто лагодив одяг, хто читав. Молоді жваво галасували, а старші були понасуплювані. Власне, тут було два різновиди чоловіків: веселі й тупо меланхолійні, залежно від віку.
Ця кімната теж нагадувала домашнє вогнище не більше, як ті дві в підвалі. Певно, що для нас із вами, хто знає, що таке справжнє домашнє вогнище, тут і не могло його бути. На стінах висіли безглузді й образливі для людської гідності правила поведінки пожильців. О десятій лампи загасили, і нічого не лишалось, як іти спати. Для цього довелося зійти знову до підвалу, здати свій номерок і піднятися іншими сходами нагору. Я вибрався на самий верх будівлі і спустився до низу, пройшовши кілька поверхів, забитих сплячим людом. "Кабіни" — це було найвигідніше: в кожній з них містилося вузеньке ліжко, і ще обік нього нічліжанин мав де роздягтися. Постіль була чиста, і ні до неї, ані до самого ліжка я не можу прискіпатися. Та самоти не було, ви й там не лишались наодинці з собою.