— Сидір тягає линів, завбільшки як чоботи. А взимку, по льоду, на дохлятину — сомів. Минулої зими випер сома в два пуди, диво, що той його самого не заволік під лід. Озеро рибне, та все не налаштуюся на рибний промисел… А можна б…
А сам рахував стоги — чи всі. Слідом за ним рахував і Супрун. Тридцять вісім стогів. По шестеро–восьмеро саней у стозі. Тридцять вісім купок срібла. І всі стоги — високі, ладно вивершені, ув'язані навхрест скрутнями з осоки, приткнутими в стіг, ще й прикладені вербовим гіллям. Хазяйські стоги!
Вітрець пінив воду на озері, гнав від цього до протилежного берега бурі човники–листочки. Виринула з води видра з чималою рибиною в зубах, здивовано витріщилася на непрох, сховалася в темній воді, погнавши великі кола.
— Злодійка, рибу в мене краде, — засміявся Матвій. Супрун не відгукнувся на той жарт. Що дужче входив у господарчий шал Матвій, що дужче похвалявся своїми статками, то дужче похмурнів Супрун. Щось йому заклинило в душі, там хмарилося й мрячило, а Матвій не помічав того, розказував, які ще намітив придбання, які зведе будівлі, яку худобу прикупить.
— Отуто насиплю гребельку й місток покладу, отама поставлю дик од свиней — розвелося їх у лісі гибіль, луки псують, приїжджай по пороші на полювання, настріляєш вепрів, скільки коняка довезе.
— Я в чужому не стріляю…
— Яке ж це чуже… — Й заломило зуби.
Звичайно, подумав Матвій, воно чуже Супрунові, й він нічого не може з нього дати братові… Власні діти, а основне — Федора. Вічний розмир з нею… Ніхто не віддає власні добра родичам… Й присмутнів.
— Є тут неподалік одна незайманщина… Упругів сорок… Думав я вже не раз… Подавайся в Чигиринський полк… І разом проситимемо її для тебе… Гетьман до мене прихильний…
Супрун здивовано прискалив око. Був схожий на кібця. Його правий тонкий вус ворушився, наче живий. Мовби був сам по собі.
— А як не випросимо? Там спродамся, тут нічого не дістану… Та й не такий тепер час, щоб о грунтах думати…
— Такий. Саме такий, — аж кинувся Матвій. — Хто зумів… Ще трохи — й нічого не залишиться…
— Труди наші даремні нині…
— Не даремні, не даремні… Ти ж бачиш по мені. Приспіла пора ставати господарями… Се — найкращий час…
— Для кого? Для здирників, обирал… Гребуть, хапають, йдуть потоптом…
— Сі землі шляхтою покинуті…
Супрун ніби й не почув того:
— Користолюбці, себелюбці гублять Україну. Все під себе гребуть. Посіли перелоги і луки… Одні багатіють, інші біднішають…
Матвій зупинився.
— Брате, чи не на мене ти натякаєш?… Я сі землі купив на власні гроші, зароблені, кров'ю окуплені.
— Хіба тільки ти пролив кров… Дехто пролив більше…
— Твоя правда, — гаряче сказав Матвій. — Декому не поталанило. Але ті, хто правдою, — не винуваті… Скажімо, частка моїх грошей ще з Січі. Я прикопав їх над Скарбною, а не поніс у шинок, як…
— Як я? — був звернений до Матвія лівою щокою — розсіченою бровою, і Матвієві здалося, що брат підморгнув йому.
Матвій збагнув, що дав хука, та ще й великого, ледве чи й поправимого, здавалося, свиснула в повітрі стріла, майнула повз одного, зачепила другого. І вже її не завернути. Старший Журавка невимовно шкодував на свої слова. Й водночас терпка їдь розлилася в грудях, їдь від отрути Супрунових слів, злих і неправдивих, заздрісних, неключимих.
Вони переступили по зв'язаних тичинах через струмок, вийшли на дорогу, верталися назад. Попереду біг Ґнотик з реп'яхами в хвості, чомусь лащився до Супруна, ще дужче дратуючи Матвія. Дорогу їм перейшла череда гусей, гусак витягнув шию, зашипів, Ґнотик сховався за Матвія.
— Одчаюка! — всміхнувся Супрун і тим трохи надколов кригу, яка намерзла довкола них. Відтак Ґнотик геть розсмішив їх, забіг у двір, де сидів на цепу велетенський кудлатий пес, підняв задню ногу й помочився на дровітню, пес валував, рвався з ретязя, але Ґнотика дістати не міг, а той присів перед ним, кумедно морщив носа — знущався, знав, що кудлай не дістане.
— Ну й стерво, — щиро реготів Супрун і тим реготом став схожий на пустотливого хлопчика. І Матвієві згадалося, яким Супрун був у дитинстві веселим, пустотливим, кабешним. Гай–гай, куди все те поділося!
Матвій ще хотів розповісти, як ходив з Ґнотиком на луг, і той поцупив у косарів кільце ковбаси й переплив з ним через річку, одначе Супрун вже прогнав з обличчя усмішку, сказав:
— Отож, труди наші даремні нині, кукілем проростають… — "Наші" — себто людей чесних, таких, як він, а не таких, як Матвій. Неначе серпом черконув по серцю. Але вони вже підійшли до воріт, біля яких на них вибалушив дурні очі чорний, з білою бородою цап, а тоді мекнув і подався вподовж вулиці.
— Така дурна тварина, не держиться двору, доброго вам здоров'я, — привітався до них Хома Колотило, Матвіїв сусід, старий багатий козак, що зиму, весну, літо й осінь ходив у кожусі поверх полотняної сорочки. — По чому ж там, Гордійовичу, в місті воли?
Матвій сказав.
— А воликів пара що просять? Скажімо, таких, як у мене димки?
Тією балачкою затерли, зам'яли важку, неприємну розмову, що сталася на лузі. Та не затерли, не прогнали осуги, яка оповила серця. Після розмови з сусідом Матвій трохи відм'як, відтанув душею, Супрун же навпаки, насурмонився ще дужче. Щойно зайшли у двір, Матвій почув у стайні якусь тупотняву, пішов туди. Отакої — й коні їхні не мирилися. Матвій збив під стінку Супрунову чалу кобилу, вгрів вилошником свою — Зірку, пішов до хати.
Федора одразу помітила, що поміж братами пролетіла чорна сова, зраділа в душі — отже, Супрун тепер не затримається, — защебетала до нього перебільшено ласкаво та приязно в розрахунку на те, що це чує Матвій.
— Ти так і не доказав, як там Мокрина та діти.
Стояла біля печі з гусячим крилом у руці, яким обмітала комин, вже перевдягнена в буденне, й однак надзвичайно вродлива, величава, й Супрун в одну мить всією своєю душею осягнув, відчув, яка вона далека від нього, а він від неї, далека своєю панщизною, погордою, затаєною неприязню, яко до гультіпаки, котрий зневажає її добра і її шляхетність, ще й може попросити чогось, і Матвій йому не відмовить. І здатний, як їй здавалося, Супрун на збродні вчинки.
А Матвій вже шкодував на те, що сталося, адже розумів, що мусив зменшитися він, мусив промовчати чи й якось задобрити брата, принаймні уникнути сварки (та ще хто зна з–за чого, тепер тільки де зійдеться два чи три чоловіки, так і починають терти язиками те, що їм не належить і що стосується уряду), не роз'ятрувати й так розтривоженої, ворохобної братової душі. Ладен був перепросити Супруна, але за віщо перепрошувати, та й соромився Федори. А Супрун одразу почав збиратися в дорогу й не взяв ніяких гостинців, окрім горіхів та медівників для дітей. Кобила не хотіла заходити в голоблі, він бив її дугою, вона зайшла і знову переступила голоблю, вже в інший бік, і Супрун двигонув її так, що кобила аж присіла. Стягував супоню, неначе аркана татарину на шиї, вдарив по дузі, збив її наперед.