Й що солодші подавала Федора напої, то кисліше ставало на душі в Супруна, він і сам не знав, чому, й аж сердився на себе, адже завжди пишався братом — його вченістю, дошпетністю, статковістю, навіть його дружиною, яка, як признатися по правді, великою приязню до нього не відзначалася ніколи, навпаки, чомусь трохи побоювалася його. Через те й приїздив рідко. Федора під злість не раз виказувала чоловікові незугарність його брата, намагалася вколоти, а то й принизити, й то невідь–чому, Супрун ніколи не набивався їй у близькі родичі, навідував їх рідко, навіть від гостинців відмовлявся, можливо, вона здогадувалася, що Матвій нишком передає щось Мокрині та Супруновим дітям. Проте Федорину матір і братика не обділяє увагою та ласкою, їздять вони до них у гості й на храмові свята, й просто так, і гостинцями їх засипає, теща не знає, де посадовити й чим частувати зятя, а молодий шурин заглядає Матвієві в рота, ловить кожне його слово і оперізується дорогою Матвієвою шаблею та дибцяє з нею по хаті, як молодий бузько. Щоправда, для жінки чоловікові родичі — то од віку чужа держава, суджена в пограниччя, як і навпаки, й рідко коли між ними тримається мир та злагода, ревність і заздрість стримлять гострими кляками — пограничними стовпами, одне й друге ревно пильнують, аби не передати тим чи тим більше гостинності, приязні, ласки, дарунків.
Але тут було ще щось інше, глибоко приховане, Федорі чомусь здавалося, що ворохобний, завжди чимось невдоволений Супрун може повести на криві стежки її чоловіка, збити з пантелику, знеохотити до господарства та дітей. Матвій має зрозуміти, яке щастя впало йому до рук; він і поціновує, і поціновує її Супрун, але водночас своїми кпинами "про бабів, яких сім штук за цибулину", про "обабілих козаків, які поприлипали до спідниць", мовби щось обламує на зеленому сімейному дереві, яке доглядає Федора. Так, вона не раз думала про те, що, якби доля була ласкавіша до неї, то могла б прожити в палатах, одначе не склалося, те вже за горбом, треба пильнувати того, що є, та посувати чоловіка до вищих порогів. Вона його й посувала — щодня, щогодини, — вказувала йому, чого і як доп'яли той он і той, з ким водять кумпанію, що мають за труди свої, з одного боку попихала чоловіком, навіть принижувала, скільки могла, з іншого вважала, що там, нагорі, його не поціновують, як треба, не віддають йому належного за великії труди та розум, й ревно кидалася на захист, якщо хтось намагався применшити його заслуги, принизити. А саме це, хоч і в жарт, намагався робити Супрун. Та й що взагалі міг дати її чоловікові такий брат, як Супрун, який тільки скрипить, чорнить усе на світі, зі всіма загризається, всіх навертає у ворогів. Супрунові похвали, Супрунове захоплення нею приємні їй, як і кожній жінці, одначе вона б воліла, щоби Матвій тримався якомога далі від брата. Проте бачила, що відданий до решти сім'ї та їй, Федорі, Матвій вельми печалиться братовою долею, переживає за нього, ніколи не викине брата з серця та мислей, — то вже щось незрозуміле Федорі, й вона пасіювала та ятрилася злістю, одначе зовні вигляду не подавала. "Щось у тебе, Федоро, куліш пересолений, чи не закохалася в когось, Матвій хати не тримається, все з гетьманами роз'їжджає, не боїшся, що десь у гречку скочить", "нехай скакає, тоді я — в коноплі, вони вищі за гречку", "наглядай, Матвію, така краля, може й з шляхтичем знюхатися", "вже мої діти за нею наглядають". Й хлюпала з Супрунової чарки горілка, й натирав часником окрайця, як якийсь посполитий чи старець, і приповідки його майже всі горілчані, грубі й старі, як світ: "Пішла, наче брехня по селу", "Чоловік не скотина, більше відра не вип'є", "Де п'ють, там і ллють".
По обіді Матвій показував братові хазяйство. Щось його втримувало від того, а щось підштовхувало: "Нехай бачить, швидше за розум візьметься", та й спирали груди гордощі — он чого сягнув він, молодший Журавка, батько–мати того вже не побачать, нехай бачить хоч брат. Немов знічев'я завів до комори, а там жито, пшениця, крупи в кадівбах, дубових та плетених із соломи, воску шість кругів, тютюну шість каменів, юхти, мерлушок більше як по десятку в'язок, сало та м'ясо в боднях, солоні качки, солоні індички, полотно в сувоях — неначе не комора, а крамниця жидівська. Ще й кілька куф горілки — оковитої і простої, нашафованої власними руками, у власних казанах. По тому вивів брата на подвір'я; Матвіїв двір на згірку, в праву від хати руку хліви та комори, і стайня, повітка, а в ній два плуги дерев'яні, кожен на три пари волів, і плужок легенький, мідний, борони, вози та сани, за хлівами курник, саж, дві клуні, з лівого — лісяний хлів, за повіткою сад (сливи привезені аж з Семиграда), якому літ десять, саме в буянні сили, цього літа вродило яблук і груш — нікуди дівати, за садом ще дві хати — Матвієві хати, в них живуть підсусідки: Каленик Нишпорка та Трохим В'юн. Ще є в Матвія троє підпомічників, які мешкають у власних хатах — далі по хутору, в котрому дві вулиці. Від подвір'я в пониззя спадає город (вся Матвієва земля трохи далі, двома клинами), за городом — луг грудковий, а вже за ним — луг мокрий і ліс.
Запалили люльки, брели лугом, попереду біг пес Ґнотик — мисливський пес, щоправда, мішаної породи, має Матвій і такого, піднімав з трави посмітюх та куріпок, розполохав дроздів на обкльованому калиновому кущі, калинові ягоди червоніли на чорноземлі, неначе краплі крові, вгорі хрестом розіп'явся коршак ("мій коршак" — з гордістю й самоіронією), щовечора він облітає свої володіння й сідає на одному й тому ж місці — зламаній олешині над струмком, захвицькав її послідом до білого; повернули ліворуч, там ще один Матвіїв луг, прикуплений недавно, він переходить у болото, де трави також хороші, але доводиться косити у воді, увесь день на ногах: окраєць хліба, сало й цибуля в шаньці через плече, за всенький день не присядеш, Матвій сам вже не косить, косять підсусідки; сіно Матвій продає, але взяти його можна тільки тоді, як замерзне болото. Попригнічувані вербовим гіллям, стоги стояли сірі й мовчазні, і весь луг о цій порі був пустельний, сірий, похмурий, Рогачик брижив непривітні холодні хвилі, на поверхні плавало зчорніле вербове та дубове листя. Зупинилися під дубом, під яким любили варити кашу косарі, там чорніла кашоварня, і Матвій сказав: