— Як ти написав, бодай тебе ганьба вбила?! Я тобі що наказував!..
Борисович затіпався, неначе в пропасниці, а гетьман зблід, відтак густо почервонів, змішався. Таке з ним сталося вперше, він сам не стямився, як його рука сягнула Борисовичевого вуха, внутрішні нурти позбавили його контролю над собою. Й тепер ніяковів та нітився, а через те й далі поводився невпевнено. Покликали іншого писаря, гетьман відвів його на сторону, тицяв пальцем у папір, щось говорив стиха. Служники тим часом внесли таці з келихами, налитими вином та медом, гості закропили солодкими напоями гірку неприємність.
Перетяткович повертався від гетьмана після полудня, йому стрічалося багато людей — ішли з церкви, і всі відверто вороже поглядали на нього, й ніхто не вітався з ним. "Дивилися на мене, наче на вовка, — розповідав Перетяткович на постої своєму підпомічникові, писарю коронної канцелярії. — Відають, з чим приїхав. Звідки? Ну звідки вони знають?… Муха не пролетіла поперед мене… Сам я не випустив з вуст жодного слова. Диво, ці таємниці… Вони мають запах, і самі звістують про себе".
…В понеділок уранці гетьман приймав польського посла за всією регулою. У великій залі зібралася генеральна старшина, полковники — всі, які на той час були в Чигирині. Виговський у скромному, тісному козацькому строї власноручно вийняв з різьбленої скриньки королівського листа й сам же прочитав його. Читав рівно, холодно, безпристрасно, по тому поклав листа на стіл, мовив:
— Яка ваша рада? — Шкіра на його вилицях напнулася до білості.
Запала крихка тиша, тиша подивування та обурення, яке перехоплює подихи. Хтось закректав, хтось кахикнув, відтак заговорили всі разом. З того тлуму долинало:
— Щойно ж присягнули!
— Обидві сторони.
— Уконтували все.
— І вже відміняти?
— Ні сіло ні впало?…
Покректуючи, басом — Богданович–Зарудний:
— Ще ж чорнило не обсохло на Гадяцьких статтях.
— Я краще ковтну жабу, ніж сприйму цього листа, — Богун.
Гетьман трохи перечекав і мовив:
— На вашу волю даю, як хочете, так і чиніть.
Й тоді наперед ступив гетьманів брат Данило, вельми схожий на гетьмана, тільки грубший статурою й обличчям також.
— Як так можна… Чи вони там подуріли, показилися? За кого нас мають…
Гетьман скривився:
— Не втрачай пристойності.
— Не ми, вони її втратили, — раптом обізвався від вікна гетьманів батько, лисуватий, простецький з вигляду Остап Виговський.
— Пишімо одвіт, — гарячкував Богун.
Гетьман покусував нижню губу.
— Поспіх усі справи псує. Давайте відкладемо та поміркуємо.
Неохоче погодилися. Відклали розмову на три дні. Й знову зібралися в тій самій залі. Але навіть за три дні не вичахли гнів та обурення. Гомоніли один до одного впівголоса, але гаряче, запально; гетьман не чув того, або ж вдавав, що не чує, сидів край широкого столу, перед ним стояла кована залізом скринька, й чипіли скарбівничий та двоє татарських мурз, скарбівничий брав з скриньки гроші, рахував, складав купками, Виговський підсовував купки до мурз. Видавши гроші (ніхто не знав, за що), відпустивши мурз, підвівся. Довго мовчав, очікуючи на повну тишу. Далі повів мову трохи не від Адама (говорив похмуро, хрипко): про свої численні нещастя, зокрема про полон, про викуплення з полону Хмельницьким, про недовіру до нього напочатку козаків, і як все перемінилося з часом, про дружбу з покійним гетьманом, про битви, про обрання на гетьманство його самого, на яке не набивався, й так поволеньки наблизив їх до сього дня, до сеї крутої хвилини.
— Я довго думав, — мовив голосніше, підвівши голову, вглядаючись в обличчя старшин, — думав гірко. Тяжкі для нас нові королівські умови. Тяжкі й неприємні. Але що мусимо робити? З москалями ми вже розплювалися навіки, та й якщо попросимося назад до них у спілку, вони нав'яжуть нам умови в сто крат гірші за польські. Всі інші сусідні державці заклопотані своїм, перебувають у скруті, помочі нам не дадуть. Та й, зрештою, король не важився на наші вольності, на нашу державу…
— То важиться далі, — перебив Данило. — Якщо зажадав перемін за такий короткий час…
— Помовч, — бликнув на нього очима гетьман. І ще раз, суворіше, бо Данило не затуляв рота: — Помовч! І що ж нам робити? Наляже на нас Москва, наляже Варшава, турки нас не захистять, я говорив з падишаховим послом…
— А що робити! — дзвінко вигукнув Богун. — Підняти всіх, як за Хмеля було…
Виговський скривився, неначе в нього боліли зуби.
— А є в нас сила? Й хто піде? Козаки потомилися, остирилася їм війна. Миру хочуть. Та й… — війна на два боки! А може, й на три. За Хмеля билися з Польщею, кілька разів укладали перемир'я, а скінчили Переяславом.
Старшини стояли згнічені, але згоди в їхніх очах не було. Це була мить хитавиці, непевна й крихка, як і всі подібні миті, на гострім вістрі пруга, коли гнів і ярість можуть упасти обвалом чи на ту, чи на іншу сторону. Виговський збагнув це, ступив до маленького мармурового столика, на якому лежала гетьманська булава, вхопив її й жбурнув на стіл.
— Беріть булаву, віддайте її тому, хто бачить ліпший викрут… А я… А я… — і гіркі спазми перехопили йому горло. — Я лишуся вашим братом чорняком і піду в сотню.
Старшини зглядалися поміж собою.
— Милостивий пане гетьмане, — першим обізвався генеральний обозний Тимофій Носач. — Спаси Господи, щоб ми таке мали вчинити. Але ж над нами Божа воля! Просимо й наполягаємо, щоб у Чигирині, Переяславі, Корсуні і в Білій Церкві унії не було.
— А в Ніжині нехай буде? — вигукнув Гуляницький.
— А в Прилуках?
Кожен полковник називав своє полкове місто. Гетьман крутив головою на всі боки:
— Всі міста виговорити не зможемо. Треба поступатися… Інакше…
Данило та старий Остап Виговський разом попідводилися з оббитої шовком лави:
— Ми їдемо додому.
Це був прямий виклик. І від кого? Від найближчих людей, батька та брата! Кров залляла Виговському обличчя, йому стемніло в очах.
— Їдьте хоч до чорта! — закричав. — У пекло їдьте! Раді втопити мене в ложці води… Поробив вас панами… Якби не я, свині пасли б на стернищі.
Ще дужче озвірчившись від таких образ, батько та брат вийшли зі світлиці.
— Тож не вертайтеся ніколи! — гукнув навздогін вже в прочинені двері гетьман.