Ще запам'ятався йому безумний жах в очах сірого коня, який притягнув у стремені вбитого козака, його Зірка важко водила боками, піна клаптями падала на траву. Матвій відчув неймовірно терпку сухість у горлі, спробував проковтнути слину й не зміг — вона стояла в горлі давким клубком. Він зліз з сідла й відстібнув у пораненого козака, якого перев'язували цилурики, його шаблю, яка чомусь залишалася в наділках.
Пожарський вирішив, що приспів його час, козаки втікають, він дожене їх, потне й увірветься в козацький табір. На білому, з чорною гривою коневі арабської породи князь вилетів наперед свого звитяжного війська.
— Шаблі! За мною!
Й полетів через луку. Його посинілі від напруги губи перекривилися, з чорної дірки рота з веселим ревінням летіло:
— Дайош гетьманишку! Дайош калгу! Всех их, бадьоних матерей, вирублю… Дайош гетьманишку! — І лаявся чорно.
Зелена відвага несла його назустріч власній смерті, й весело, безстрашно, жорстоко до жаскості почувався князь. Але московська кінна лава знову перечепилася об лінію козацьких шанців, викопаних заздалегідь. Шанців глибоких, котрі не пересягнути кіньми, їх можна скурати тільки піхотою.
А в цей час мокрі, як хлющі, від поту, голі до пояса, скінчили свою роботу козаки Степана Гуляницького, з сокирами та ломами побігли до мосту, одні рубали стовпи, інші вивертали поміст, й за хвилю великий, широкий міст затріщав, посунув у воду, став поперек річки, загативши її. Інші козаки волокли важкі в'язки трави й втоптували їх у багно, привалювали колоддям.
Московити почули стукіт, тріск, оглянулися в подиві, зупинилися, декотрі побігли до мосту. Але козаки вже звершили свою роботу, пострибали в рів до рушниць.
І в цю саму мить московитів струснули страшний крик і свист, обамбурили, затуркали їх, вкинули у страшний переляк: двома великими крильми на них летіли орда та полки Виговського. Гетьман мчав попереду, й кирея тріпотіла за його плечима, наче чорна корогва. Крайні лави московської кінноти були зметені вмах, далі почалася шабельна робота. Хрипіння, харчання, хекання, божевільне іржання коней, дзвін сталі, близькі, в обличчя, випали, безмежно широке поле бою, здається, половина всіх людей світу б'ється з другою половиною, але Матвієві того не видно, Матвій бачить лише на відстані шаблі й трохи далі, його оглушена й розшаліла душа прагне вирватися з цього кривавого виру на простір, на поле, в степ і не може, щось її тримає тут, важке і всевладне, більше за нього. Піт умиває обличчя, змокріло руків'я шаблі, але й неначе прикипіло до долоні. Втома ламає тіло, ламає кості, вона прийшла дуже швидко, ця праця — по спричиненні смерті — висмоктує снагу враз, але вояка тримають якісь інші, понадлюдські сили. Потім він упаде на сиру землю й вона вбере в себе і кров, і піт, і поверне силу.
Московська кіннота відступала до гармат, але вони вже стояли у воді по самі осі, їх не поперти ні в той, ні в інший бік, вода прибувала невпинно, затоплювала низинну луку, і все московське військо брьохалося в баговинні. Люди бродили по пояс, коні грузнули по черево, басували, збивали під себе вершників, і ті полишали сідла. Невеличка несмілива річечка закручувала вири, вона підтопила береги, які перетворилися в багно, з якого не можна було витягти ногу. Геть усе московське військо розгубилося й майже не оборонялося, на луці стояли кінське іржання, лемент, крики, в деяких місцях ратники та затяжні солдати вилазили на вози й намагалися відстрілюватися звідти, але козаки збивали їх з суходолу влучними пострілами, татари стинали з луків, в чорному і білому оперенні стріли летіли тучами, від них нікуди було сховатися.
Пожарському вдалося підбасувати до двох возів над Соснівкою, він видряпався на одного і все ще вимахував шаблею, але його ніхто не слухав, та він і сам не знав, нащо вимахує. Князі Львов, Куракін зійшлися посеред розтовченого бабла й, посхилявшись один на одного, плакали, наче діти.
Декотрі ратники намагалися пересягнути річку, але або в'язнули в багні, або їх стинали кулі козаків Степана Гуляницького. А сонце пряжило з високості, спивало останні сили ратників, чорна каламутна юшка, в якій вони бродили по пояс, не освіжала їх. Ратники піднімали руки й брели до козацького берега.
Квіт московської кінноти, який звершив переможні походи в п'ятдесят четвертому і п'ятдесят п'ятому році, згинув за годину. Тридцять тисяч трупів лежали у воді біля Соснівки і п'ять тисяч ратників здалося в полон. Пожарського, який вибрів із води й кинув до ніг Виговського шаблю, випросив собі хан і скарав за те, що минулого року той був вельми нещадимий до татарських полонеників під Азовом. "Пішов князь навздогін за нещасними, потятими ним нізащо мирними мешканцями Срібного просити в них пробачення", — сказав хтось із козаків.
Матвій сидів на землі біля жерла гармати, з якої смерділо пороховим димом, нагрітий сонцем чавун пашів жаром. Журавка вгруз очима в землю, думав нелегку думу; останнього разу, з Богуном, він також ходив у налогу й зарубав ще одного ратника, розвалив йому голову шаблею й одного збив кобилою, а що з ним було далі — не бачив, вирвався з бою очманілий, мокрий від поту, не пам'ятав сам себе. Потроху приходив до тями. Підвів очі: вода на луці спадала — козаки розгатили греблю, повсюдно чорніли трупи, земля мовби всмоктувала їх у себе.
Моторошна в'ялість опанувала все військо, козаки ходили, наче п'яні. На луці порядкували осавули — загадували хоронити загиблих. Своїх ховали в могилі на горбі біля стану, московських ратників у рові біля мосту, їх волокли туди полонені; у рів, тільки в інший його кінець, ближче до тернів, зносили й козаків Безпалого, хоч дехто й заперечував, мовляв, не треба ховати козаків із москалями в одній могилі. Але ще однієї могили ніхто копати не хотів.
Матвій підійшов до тернів. Троє козаків вистилали осокою рів. Кільканадцять козацьких тіл, навіки упокорених, лежали вряд на окопі. Зовсім недавно ці люди кипіли пристрастями, стріляли, рубалися, кричали, а тепер були тихі й маленькі, смерть позакарбовувала на обличчі гримаси. Здебільшого то були гримаси жаху. На мить Матвій згадав очі Зірки, жах, який плескав у її очах, коли вони вирвалися з бою…