Й чомусь згадалося, як пасли з Супруном у нічному воли; вони вже напашені, ремиґають неподалік у видолинку, а брати варять у казанку куліш, котрий булькає, плюється, червоні відсвіти грають на лицях, і здається, що вони на весь світ удвох, — за кілька кроків темрява стіною, і там притаїлося щось хиже, обоє бравують, поглядають на старий самопал, який вистрелить від ґнота або від жарини (а може, й не вистрелить), і надію мають тільки один на одного, й обом страшно й водночас хороше. Як то хороше в цьому широкому, накритому темною повстю ночі світі!
— А пам'ятаєш?…
Спогадували пастівник, річку, дитячі ігрища та кабеші, згадали, як, нікому не сказавши, пішли в Полтаву й по дорозі назад заблудилися, ночували вдвох у копах, й щось ходило вночі по стерні, й шамотіло в полукіпку…
Супрун відхилив крайок ліжника, яким було завішене вікно.
— У таку ніч розраховуються з ворогами.
Матвій промовчав.
— Час порахунків надходить, — не вгамовувався молодший Журавка. — Думали, залили крівцею вогонь, а він горить. Погасла Іскра, є Безпалий.
Матвій дратувався.
— Безпалий, безносий… Всі кличуть — за мною. На смерть за мої добра, по мою славу. Якби менше кликали, а орали поле… Всі хочуть возвеличитись… — І вже мовби про себе: — Йди, куди тобі призначено. Не колотися… Так ні. Рвуть на шматки єдине тіло, кожен тягне на своє, — скрушно вів Матвій.
— А що, один має володіти всім? Отакий плюгавий…
— Неправда. Чесний і правдивий…
— На собі спізнав?
— Так… Інший би… слушно скарав на горло. А він… Повинився б ти, — сказав безнадійно.
— Кому? Отому ляшку? Скоро він проситиметься, та ніхто його не помилує. Військо московське стоїть… І нове йде…
Матвій стенувся душею. "Он воно що… Он які вісті несе комусь Супрун. Треба сказати гетьману". Й інша думка: "Запитають, звідки дознав…" Знову хитавиця — сказати, не сказати…
— Гроші москалі плататимуть, від чиншу увільнять? — мовив насмішкувато.
— Платитимуть.
— Канчуками по плечах. Дурне поспільство вірить у ті листи облесні, репетує і нікого не слухає. Де таке бачено: кожен городовий отаман — сам по собі, кожен бурмістр править, як хоче, вищого не слухає.
— І всяк гребе під себе, — підтримав Супрун.
— Суди — продажні, перевелися ні на що. І все то через під'юджування чужинські, через ворохобство отаманців наших…
— Риба гниє від голови…
— Буває, і з хвоста… Нехтують добрістю гетьмановою й не відають, що чинять і що їх чекає. Шарпають тіло єдине.
Матвій довго не наливав, і Супрун налив сам.
— Щож… Давай вип'ємо… Нарізно… Кожензасвою Україну. — Очі в Супруна жорстокі, на денцях — холодний жар.
— Вона єдина.
— Либонь, ні.
— Вас купляють…
— А ви вже куплені…
Ніч розносила їх по краях безмежного поля. Матвій терпко, до болю відчував це й сказав уголос:
— У нас ніби дві правди. Й неначе стоїмо на одному полі, й плуг поміж нами пройшов.
— А що, може, й справді доведеться стати на одному полі… — Тверді Супрунові губи склалися в тугу складку, а в очах — пороховий дим.
— Не доведи Боже!
— А станеться, що робитимеш?
— Не кажи такого, — майже крикнув Матвій і оглянувся на двері до кімнати. — Вже й так… — Рвонув комір сорочки. — Душно… І темно… Не знаю, чого ти…
— Іншої дороги в мене немає.
Аби не починати сварку спочатку, аби справді не опинитися груди в груди на тому полі, на яке натякав Супрун, Матвій одним махом допив чарку й підвівся. Був суворий, рішучий — все–таки — старший брат:
— Лягай спати. Лізь на піч, вигрівайся.
Аж тепер на обличчі Супруна появилася тривога:
— Жінка, і ця, жінчина…
— Жінка і Горпина не скажуть нікому… Діти…
А сам думав: "На чию погибіль прийшов Супрун? Може, було б не впускати? Не впускати… — рідного брата? Але ж впустив лихо. Собі і всьому, чому служить".
— Збуди вдосвіта. Пересиджу в клуні. Мені — кілька днів.
Матвій лежав на самому дні ночі, заклавши руки під голову, намагався впорядкувати думки, але це йому не вдавалося. В глибині ночі й гадки важкі, чорні, й щось тисло на голову, і розпач хапав за горло. Що ж воно буде далі? Чому так сталося? Одна мати народила їх із Супруном, до однієї ікони молилися, з однієї криниці пили воду, одні пісні співала їм мати, одна стежка водила їх у поле, одна верба шуміла над хатою й однаково дорогі їм та ікона й спомини про матір та батька, про криницю… Є щось у світі більше за це? За рідну матір, рідне поле, що і є вітчизною, яка радістю і болем увійшла в серце і яку повинні захищати? Чому ж тоді так сталося, що співають ту саму пісню, а стоять на батьківській стежці один супроти одного, й не любов палає в їхніх серцях, а ненависть? Чиї підступи, чиї кличі подвигли їх на це? Ще й виявилися ці кличі дужчими за те, що ввібрали в себе з материною піснею! І як розпізнати, де слова правдиві, а де обман?
Відав одне: чужі кличі й чужі слова не можуть бути правдивими для них. Чому ж так сталося, що стоять на одному полі, а думають не однаково? Бо один має більше поля? Він у тому не винуватий і готовий поділитися… Хоч це… не вельми просто. А інші поділяться? Ні. Виходить, власні гаразди, власні добра важливіші за спокій вітчизни й за все на світі? Сього не може бути!
Страшно як! І що зробити, аби стало інакше? Того не знав. Відав одне: чужинці ніколи не розсудять їх правдиво. Треба доходити порозуміння самим. Але як? Якщо ось вони, рідні брати, не можуть дійти згоди.
За відтуленим вікном ще було темно, коли загриміло в двері. Посхоплювалися обоє. Супрун гарячково одягався, заздалегідь поклавши на лаву два пістолі. Матвій стояв посеред хати в споднях: що робити, брати рушницю та шаблю й боронитися разом із Супруном чи сховатися в кімнаті?
А воно вже тарабанило у вікно:
— Хазяїне, вийди… Коні в стайні… показилися.
Каленик Нишпорка, підсусідок. Крижана грудка скотилася з душі.
— Сховайся на печі.
Одягнув кожуха, засвітив ліхтар. Удвох з Нишпоркою зайшли до стайні. Там стояв вихор: відірвався жеребець і ввірвався в стійло до кобили. З несподіваною жорстокістю і люттю Матвій бив його вилашником по крупу та хребтині, жеребець харапудився, метався на всі боки, тріщали стійла, наледве не роздушив Журавку, притиснувши його до стіни. Врешті вдалося загнати його за товсту, з теслиць, огорожу та накинути недогнуздок. По тому заложив стійло обаполом.