— Туркська віра поганська, — розповідає прочанин, — але лядська також недобра, бо то — єзуїти, вони спотворюють слово Христове і на інші народи налягають, землі їхні загарбують, а людей православних завдають у неволю…
Матвій слухає, і роїться в його голові думка про те, що й деякі православні також ідуть з мечем на братів во Христі, ті ж таки московити, але виповісти її не одважується.
Святий старець висохлий, білий, як лунь, і очі в нього вицвілі, безколірні, але свого останнього аркуша списувати не поспішає, зі світом сув'язі не обірвав, знає про нього багато: що діється в нас і в інших царствах — у поляків, у Семигороді і навіть у далеких шведів та французів. Накинув він на плечі свиту, вийшов з Матвієм у двір і довго милувався синіми снігами, зозулястим півнем на тину та сивим жеребцем у загорожі.
— Ти живеш, поки світ милий твоєму серцю, — сказав, і Матвій задумався, й навіть трохи спантеличився, бо таки не знав, чи милий йому цей світ, і дивувався старому, в якого немає нічого за душею, нічого, окрім могили попереду, а він бере в душу кожну цятку, кожен подих вітерцю. — Гарний світ і сотворений нам на втіху, тільки треба вміти брати його в душу. В кожну годину, в кожен час, у кожну мить. В радості й горі, при здоров'ї і в хворобі, в молодості і на схилі віку. Старий і немощний, вийди під зорі, сядь і дивися… Погано бачать очі — слухай. І чуєш кепсько — лови шелест вітру, вдихай запахи, думай… Пам'ятай, що живеш во славу Господню і на втіху собі. Не души себе чорними думками, не вбивай клопотами — знаходь світлину навіть у царстві тьми.
"Це правда, — думав Матвій. — Тільки як його відкараскатися від думок, які літають і жалять розшалілими осами".
Ледь помітним протоптом у снігу спустився до хати свого підсусідка Трохима В'юна. Ніс півкопи грошей — у В'юнів померла дитина. Пристояв біля нової хати — власне, ще й не хати, поставлено ощеп, крокви накрито соломою. Стін ще немає, і накрив соломою дах В'юн з його наполягання. А дерево лежить на купі, шашіль його точить. В'юн — все нехай та нехай… Ледачкуватий чоловік. То за лисицею ганяється з Матвієвим псом, то в шинку пропадає. (Чого дурний, бо бідний, чого бідний, бо дурний.) За літо та осінь міг впорати всю хату, по одній пласі закладати стіни… Він же ледве зіп'явся на ощеп та дах.
Ще з сіней почув Дуньчине голосіння: "Донечко моя рідна, донечко кохана, звідки ж тепер тебе виглядати?…"
Струснуло всього, згадав власних дітей…
Матвій прочинив хатні двері. На столі стояла маленька труна, Дунька та Трохим вдягали кожухи. Обоє маленькі, Дунька трохи вища від чоловіка, в Трохима обличчя заросло бородою до самих очей, з тієї куделі поблискували круглі, схожі на собачі, очі. На полу комашилася купа дітей.
— Куди це ви? — запитав В'юнів Матвій, бо Трохим вже взявся за шапку.
— Таж до Скорин, — на хвилю переставши схлипувати, сказала Дунька. — У гості.
— В гості! — сторопів Матвій і поглянув на маленьку труну на столі.
— Храм же ниньки… — В'юниха підперезала хусткою сіру свиту. — Вони в нас гостювали, пили–їли, чого маємо упускати?
Матвій нічого не сказав, мовчки вийшов з хати.
По обіді читав з святим чоловіком Євангеліє, по тому вирішив пройтися по селу, заразом навідатися до корчми, корчмар Шмойло тримає також крамничку–рундучок, продає в ній тараню, тверді, як камінь, пряники, цукерки та бублики; ті твердючі пряники дуже любили діти.
У корчмі — задушливо, гамірно, чоловіки сиділи двома гуртами з кінців довгого брудного столу. У ліву руку — хутірські, багаті козаки, в праву — сільські, здебільшого новосельці. В тому гурті Матвій помітив В'юна, либонь, вже похрамував і поховав дитину, був добряче напідпитку, вимахував руками. Матвій присів збоку, замовив кухоль пива. Патрав тараню, яку Шмойло приніс до пива, розбирав її акуратно, вміло — обчистив шкіру з лускою, відломив спинку, вийняв ікру… Солона ікра з пивом — заласся.
У гурті, де сидів В'юн, розповідали про пограбування церкви в Градиську, взяли срібло та шкатулку з грішми.
— Дожилися небораки, вже церкви грабують, — сказав вислоплечий, з круглою і великою, як казан, головою коваль Каленик Луплений.
— Бо лад втеряли, — вихопився В'юн. — Пушкар хотів навести — не дали.
— Наводить на тому світі, — хтось з другого гурту.
— Москаль он пише, що без царя не наведемо.
— Кому пише? — поцікавився Луплений.
— Всім. Під церквою цидулу читали. Цар гроші всім присилав, а старшина з гетьманом забирала.
— Брехня, — ліниво заперечив Луплений. — Старшина, звісно, свого не упустить, але москалі самі голі. Гомонів я з прочанами їхніми…
— Все одно самі, без москалів, не проживемо. Так там і написано…
— Чого ж це, Трохиме, ми без них не можемо прожити? — тамуючи роздратування, запитав Матвій.
— Так. Бо не проживемо.
— Шведи — можуть прожити, семигородці — можуть, а ми — ні?
— Так…
— Бо ми — українці? Малоросами нас почали москалі взивати. — Матвій відчув, як йому з дна душі підвелося щось тверде, горде, як його й самого мовби щось піднесло вгору, й підказало незнані раніше слова: — Себто, ми — ніщо, сміття, гидь?…
В обох гуртах заворушилися, почулися слова незгоди, обурення. Матвій підвівся.
— Чого нарікаєте? А як же інакше? Якщо ми такі, що самі собі не можемо дати ладу… Не вміємо себе поважати. Уміємо тільки працювати.
— І то не всі, — коваль похмуро подивився на В'юна, який поривався заперечити й боявся. Боявся свого державця, боявся козаків, бо не міг розібрати, кого вони підтримують: його чи Матвія. Либонь, були серед них і такі, й такі.
— Самі себе упосліджуємо, самі себе ставимо в ніщо… А якщо ставимо, то хто ми є?
— Турків, татар побивали — і ніщо! — обурився старий козак Йосип Пляшечка й помацав лівою рукою синій шрам на підборідді — правої руки в нього не було. — Ляха громили…
— А тепер знову під нього стелемося, — швиденько втулив В'юн.
— Не стелемося ми під нього. Пакта уклали… Будемо князівством осібним…
— А король — над нами? — Каленик Луплений.
— Над нами й не над нами…
Засперечалися. Одні казали так, другі — інак. Матвій намагався пояснити, але його погано слухали, та й йому самому бракувало вагомих доводів.