— Я теє… — м'явся В'юн. — Коли будемо починати? На горбках ячмінь вже мовби дозрів…
— Ще рано, — впевнено відказав Матвій.
— Либонь… Я й прийшов… Мені до млина треба.
— То їдь.
— Еге ж, поїду. — Але не йшов. Ковзнув поглядом по городу, де посхиляли великі, з сухими пелюстками одцвітин голови соняхи, далі по своїх чоботях, кинув мовби проміж іншим: — Сидора бачив…
Матвій здригнувся. Гостра скалка стала в грудях.
— Де?
— В лісі. На Ястребщині…
— Прибиш?
— Був без зброї… Гомонів з ним. Сказав, що у Веретенцях живе.
"Як він може жити у Веретенцях, коли був з пушкарівцями", — трохи не скрикнув Матвій, та вчасно спохопився. Либонь, хто про те знає… Сидір тулявся в Полтаві лише кілька тижнів… А все ж…
Журавка вернувся до хати, доснідував мовчки, і вже коли поклав ложку, мовив:
— Сидір не приходив?
Вогняні відсвіти з печі грали на Федориному обличчі, й нічого на ньому прочитати Матвій не зміг.
— Чого б мав приходити?
— Тобі краще знати. Об'явився він у лісі.
Аж тепер миска у Федориних руках дзвякнула об припічок.
— Нехай у лісі й лишається.
Матвій подивився на Федору довгим поглядом. Почукикав на нозі Катеринку й пішов готувати реманент до жнив. Гострив серпи, наклепав косу, поміняв мотуззя на грабках. І весь час думав про Сидора. Багато кривди завдав той йому. Хотів позбутися його, Матвія, для того підчерчував бортні сосни й казани вкрав, аби кинути на нього підозру. І як усе те сталося? Звідки воно в ньому? Мовби був тихий, відданий йому… Либонь, відданий зверху, а там, всередині, чорти гострили ножі. Людська душа гаряча і темна, як казан з смолою: вогонь давно погас, а на дні все ще чорно булькає. Спалахнув Сидір до Федори любов'ю? Кажуть, людина в тому не винувата. Брехня. Чоловік має володіти собою… Одійти вбік з Богом… Світ широкий. Він би не голим відпустив його… Аж він он як! Матвій може вказати на нього уряду. А якщо Сидір розкаже все про Супруна?… Що йому втрачати.
Сеї ночі Матвій пробуджувався кілька разів. Сідав на лаві біля вікна, дивився крізь круглу прозору шибку (всі інші були круглі, матові) в поле. Стояла місячна ніч, верби гойдалися в срібнім сяйві, опівночі пробігли в сивому мареві якісь вершники, і знову пронизана білим світлом тиша. А тоді спохмурніло, небо затягло рваним ганчір'ям хмар, зробилося темно, неначе в погребі. Такі ночі люблять злодії та нечиста сила. Матвій кинув на лаву подушку, поклав на підлозі біля себе рушницю та шаблю й так доспав ніч.
…Ранок втопився в росяній повені, великі сиві краплини спалахували синіми іскрами на моріжку, на бур'яні. Ті роси втопили навіть тривогу в Матвієвій душі: милувався росами, черідкою гусей, які виходили за ворота, лошам, котре вибрикувало в загорожі, милувався наливом яблук і першою смагою ще недозрілих грушок, і пізнім цвітом красолі на тичині. Піде він у поле, подивиться на ячмені, а тоді розстеле отамо під грушею килимок і порозкошує біля кухля з сирівцем. Про грушку, про килимок мріяв не раз.
Ледве сонце спило роси, вийшов з двору. День стояв погожий, по чистому небу пропливали легенькі замріяні хмаринки, прошелестів вишняком вітрець, гуси збили в копанці білими крильми чорну воду, молоді горобці спурхнули з в'яза й посідали на ворині, й далі перелітали вподовж вір'я поперед нього. "Як гарно, — подумав Матвій, — як хороше жити…"
У лісі кувала зозуля, загадав, скільки йому жити, а вона кукнула два рази і вмовкла, ще тричі загадував, і знову вона кукала по два–три рази.
Задуманий у власну долю, у жнива, зупинився наче вкопаний: під дикою яблунею, яка все своє віття простягнула в поле, до сонця, стояв Сидір. Великий, темний на виду, босий, в короткій свиті, підпоясаній старим квітчастим поясом, за котрим стримів ніж.
Ні той, ні той не віталися. Матвій не зводив очей з свого колишнього годованця, нині з ворога. Хотів розгадати, коли той з довірливого, прихильного хлопця став ворогом. Чи тоді, коли покохав Федору, чи ще раніше? Ворогами найчастіше стають ті, кому робимо найбільше добра. Міру добра відважують такою ж мірою зла. Не хочуть, не вміють бути боржниками? Лютяться на власні недосконалості? Але ж був тихим… Ніколи не знаємо, що коїться в чужій душі, що там в'яне, а що проростає.
Перший, миттєвий, страх минув, Матвій спокійно дивився на Сидора, — й не міг не зауважити собі, що виріс той у міцного, гожого козарлюгу, тільки та гожість та краса якісь понурі й погрозливі. Такі люди, подумав, убивають усміхнувшись. Може, зараз Сидір витягне з–за пояса ножа… Матвій боронитиметься, битиме чоботом у пах — так учили у війську, на Січі…
Сидір дивився в землю. Облизав великі, смагляві губи, мовив:
— Я хочу, щоб ти дав мені картку…
— Яку картку? — не спускав з Сидора очей Матвій. Його чомусь взяла досада на себе, що не почуває до Сидора справжньої злості, лютості, а думав же, що за першої зустрічі ввіп'ється в горло. Злість спалив страх? Чи розгубив її під Полтавою?
— Картку на козацтво… Я з твого двору… син, годованець, пасинок — вважай як хочеш, а таку картку дай, вона мені потрібна…
— Нащо?
Сидір не відповів.
— Завтра о цій порі чекатиму на цьому місці.
У лісі почала кувати зозуля. Тепер вона кувала довго, без упину.
— А якщо не принесу?
Сидір змружив сірі рисячі очі.
— Спалю. У мене в лісі є друзі…
— Добрі друзі…
— Непогані. І ще… Я прожив у тебе майже п'ятнадцять літ. Пас скотину, орав, сіяв… Мусиш розрахуватися. П'ятдесят кіп — двадцять талярів. Це небагато.
У Матвієвій голові думки посунули одна поперед одної. По справедливості — Сидір має право на свою частку. Але дати гроші ворогові!.. Та ще для того, щоб напував отих своїх друзів… Вони гроші проп'ють, і Сидір прийде знову…
— Навіщо тобі такі гроші? Великий поминальний обід коштує сім кіп.
— Ще не хорони… Мені не на поминки, а на весілля.
Матвій витріщився на Сидора.
— Я женюся. Пристаю в прийми… Маю одягтися, привести з собою пару волів. — І, вгадуючи Матвієві думки, докінчив: — Удруге за грішми не прийду. Це — все.
— Ти одружуєшся з Грунею? — прохопилося в Матвія.
Сидір подивився на Журавку, обідки його зіниць пожовтіли.
— Не з Грунею… А тобі яке діло?… Ти ж сам… не раяв Овсієві віддавати її за мене.