— Ти чого тут?
— А де мені бути?
— Та ловлять, виловлюють вас… У Полтаві оно постріляли.
Супрунові очі зажевріли жовтим вогнем:
— Стріляйте! Всіх не перестріляєте. Прийде погибель і на ваші голови.
Матвій ледве йняв віри почутому:
— Та що ти таке кажеш! При чім тут я? Я тебе рятував…
З Супрунових очей бризнули іскри, обличчя накібчилося, навіть ріденький чубок на голові став дибки:
— Йди під три чорти. Увесь вік ти мене рятуєш… Увесь вік… Себе в мені. Себе! Я ненавиджу тебе, чуєш? Біжи, донось або бери шаблю…
Матвієві склякло в душі, щось оповзало там, крижаніло.
— Що ти говориш, брате? За що ти мене ненавидиш? І ти мене рятував… На Дніпровій лаві…
— Якби знав, не рятував би. Й плюю на тебе і на твого гетьмана! Все одно… До кінця… — Його очі жахтіли, обличчя перекривилося, тонкі сині губи потягло вбік. Він був страшний і жалюгідний водночас.
Неначе сновида, Матвій ступив на лаву, з лави на долівку. Неначе сновида, вийшов з хати. Сірий світ гойдався перед ним: сіро цвів мак у городі, сірий крокіс вився по драбині, сірий півень сидів на ворині й стріпував сірими крильми. Сіра блискавиця спалахувала по краю важкої сірої хмари. Сірі коні під'їжджали до двору. Вони отямили його. Дві паровиці коней, а на возах якісь люди. На першому — четверо, на другому — двоє. Всі козаки… А хто той, ще один?
У цю мить Матвієві розвиднілося: той один — зі зв'язаними руками, ув'язнений. "Дейнека". Й підводи недаремно під'їхали під Супрунів двір.
— Це тут? — запитав козак у барсучій шапці, з більмом на оці.
Матвій невідпорно дивився на дейнеку. Очевидно, його схопили й примусили показувати хати інших вар'ятів.
— Що вам треба, козаки? — на подив собі, Матвій запитав рівним, спокійним голосом. — Я писар його мосці пана гетьмана Виговського. Що ви тут шукаєте?
Козаки спантеличено переглядалися. Дейнека микуляв очима, він боявся тих, що його ув'язнили, й боявся Матвія, адже від нього могло впасти ще одне лихо.
— Що ж ти мекаєш, — визвірився на дейнеку козак з більмом, уперіщив невдаху віжками й нокнув на коні. Підводи рушили. Матвій ледве дочекався, доки вони від'їдуть у кінець вулички, кинувся у двір. На ґанку сиділа напівмертва Мокрина. Торохнули двері, з хати вибіг Супрун. Либонь, він бачив усе у вікно й розумів, що за ним можуть вернутися.
— Приходька забрали, — процідив крізь прокурені зуби. — Мокрино, кинь сухарів у торбу… І що там є ще. — Вернувся в сіни, згріб з полиці папушу тютюну — останню, вкинув у кропив'яний мішок. Туди ж полетіли два пістолі, колійський ніж, Мокрина винесла шматок сала та дві паляниці, руки їй тремтіли, і вона не могла влучити в мішок. Супрун вихопив хліб та сало й засунув до мішка. На Матвія він не дивився, чи то й далі гнівився, чи то йому було соромно, бо ж щойно хизувався безстрашністю, а тепер сполошився не на жарт. В сіни зайшли курчата, цяпкали, лізли під ноги, розгрібаючи їх чобітьми, Супрун, ні з ким не прощаючись, рушив до дверей. Матвій зупинив його, дістав з кишені маленького тхорика з грішми, тицьнув братові. Супрун тхорика взяв, ощирив в усмішці зуби:
— Віддам. Когось пограбую чи заріжу й віддам.
Мокрина голосила.
— На кого ж ти мене покидаєш з дрібними дітьми, добра б тобі не було. Казала я… У людей чоловіки як чоловіки… Ти ж дивися, бережи себе.
Плакало Матвієве серце і прощало все.
З садочка через низенький напівтрухлий тинок виглядали діти. Супрун щось гукнув до них, махнув рукою і скочив через перелаз у город. Гойднулися напіврозквітлі соняхи, шелеснув у кінці городу верболіз… І щось гойднулося в Матвієвій голові. Він раптом з холодним жахом подумав, що для нього з Супруновою втечею нічого не скінчилося, навпаки, воно буде продовжуватися, можливо, йому не буде кінця. Ні, кінець має наступити… Але про те було думати ще страшніше… В ту мить у небі гримнуло, ніби там стрельнула велетенська гармата, й гримнуло ще раз, діти з садка полопотіли до хати. Небо насурмонило сиві брови, й день пригас, зсинів, настала глибока–преглибока тиша: не шелесне жоден листочок, не зрине жоден звук, поховалося птаство, пес забився в буду, кури повтікали в хлівець і принишкли; сліпучо–жовта блискавиця, звивши під хмарою петлю, шугонула до землі. Й далі блискало раз по раз, полетіла з стріхи солома, вітер ніс по небу, неначе чорну ганчірку, ворону, шелеснули соняшники, залопотіло на деревах листя, а морок все густішав і густішав, важка чорна хмара притискала землю. Настала повна темінь. Матвій вагався: не хотілося лишатися тут й неохота було намокнути. До Полтави милі півтори… Пролетіти летом? "Може, встигну". Але впала на лопух під тином перша важка крапля — аж брямкнуло, застукотіло по стежці. Матвій завів до хліва коня. До хати вже біг під дощем. Небесні ночви розкололися, вода ринула потоками. В хаті — темінь, ревіли, кричали діти, сполошилася гуска на гнізді під лавою, покинула гніздо, шипіла біля печі. А надворі гахкало, гриміло й охкало, й старенька хата здригалася, зі стелі сипалася глина. Мокрина хотіла роздмухати під комином жар і не могла, Матвій видобув кресало, висік вогню, поліз на покуть, запалив лампаду. Коли спалахувала блискавиця, то освітлювала хату до останнього закапелка, а згасала, то, здавалося, всі вони провалюються на дно безоднього озера. Справжня горобина ніч. Мокрина, стара та діти повклякали навпроти ікон на коліна, біля них вклякнув і Матвій; найменшеньке дитинча скричалося, молитися не вміло, Матвій посадовив його собі на коліна, прикрив полою кунтуша, правою рукою клав хрести. Цокотіли зубами старшенькі діти, тислися до нього, вже сиділи не рядком, а в кружечок, притискаючись маленькими тільцями до дядька, і в ту мить він зрозумів, що в одвіті перед Богом і долею й за цих дітей і не покине їх довіку, й подумав, як там удома власні діти, чи й там гроза, чи немає, дав би Бог, обійшла стороною, про Федору подумав холодно, байдуже.
Небесні сили розгулялися, гойдали землю і небо, один раз затріщало так близько, так страшно, що й Матвій подумав, що обламується сволок, а коли тріск затих, майнула думка про Супруна — де він у таку ніч? Нещасний, згорьований, неправий брат його.