— Гей, корчмарю!
Повільний і огурний корчмар зачовгав ногами швидше, корчмарка дістала рогачем з печі горщика — на такий саме припадок — з гарячим борщем. Козаки замолотили ложками. Всі вони були незнайомі Матвієві, й не міг визначити з одягу, якого полку. Сьорбали борщ, сьорбали пиво з глиняних кухлів, гомоніли. Матвій спочатку не дослухався до їхньої гутірки, але щось змусило його відволіктися від власних думок про домівку, щось насторожило, якісь слова ввіткнулися в вуха й застряли там.
— …Ще й поперевдягалися…
— Якби не Микола…
— Я коня за гнуздечку, а він — нагайкою по руці…
— Запеклий…
— Той, дзьобастий, з розсіченою бровою, запекліший. В'яжемо, а він кусається.
— Жилавий. Худий, а дужий. Пушкарик. Листа доносного в шапку зашив.
— Тепер з них смальцю натоплять.
— Той, з бровою розсіченою, гукав, що з Хмельницьким ходив у походи…
— І що з того, що ходив? Однак на дубі висітиме. Мало, що листа доносного боярину доправляв, то ще й гетьмана ганив невшетечними словами.
Матвій сидів змертвілий. З розмови зрозумів, що дозорці впіймали двох Пушкаревих вивідців, які везли бояринові в Переяслав наклепницького листа, й страшна підозра заворушилася в його голові. Проклюнувся здогад, та вже не здогад, а майже впевненість, хто той дзьобоносий козак з розсіченою бровою. Та й хто ще є в Полтаві відчайдушніший, сміливіший і… дурніший. Тільки Супрун. Під серцем засмоктало, кольнуло тонко й уразливо. Він поблід, стиснув губи й боявся поворухнутися, аби козаки не звернули на нього уваги.
— А де шапка? — раптом кинувся білий, ніби сметаною облитий, козак. — Не згубили?
— Та ось вона, — дістав з–за пазухи дорогу, з кабарги шапку пласколиций, схожий на карася козак і знову засунув її назад за пазуху.
Матвій стиснув зуби — то була шапка, подарована ним Супрунові. Груди стисло, стало важко дихати. Перечекавши хвилю, вийшов з хати, вдав, мовби йде по нужді, — шапку і рукавиці залишив на лаві, наїдок — на столі. Переступив сінешній поріг і пішов під повітку до коня. Повітка була біля самої корчми. На розгородженому подвір'ї — корчма занепадала — ще стояли старий лісяний хлів, комора та саж. Комора геть роз'їхалася, кілька плах випало, й там зяяли чорні діри, саж, також рублений, зацілів, але вріс у землю, двері осіли, їх підкопували, аби відчинялися. Свиней там вже не тримали, туди, вочевидь, закинули пушкарівців — двері сажу підпирав спиною козак з рушницею.
Матвій не одважився підійти до вартового, підклав коневі сіна, неслухняними ногами почовгав до корчми. Йшов, і тужив душею, і проклинав усе на світі. Перший страх минув, натомість наплинули досада, й розпач, і гіркота, аж печія стояла в горлі. Й знову хитавиця — колись підпарубчаками вони отако гойдалися на високій лозовій гойдалці над прірвою. Матвій тільки декілька разів ставав на ту дощечку з зарубнями — випробовував себе. Хить — земля, хить — небо. А де ниньки земля й де небо? Де обов'язок і де любов? І який його, Матвіїв, обов'язок? Відносно кого він? Відносно гетьмана чи брата? Один обов'язок потинає другий. Безвихідь і страх. І печія в грудях. Братерство — це таки не любов, а обов'язок, ноша, яку не можна покинути… Й чомусь випливло з білої піняви: "А вода по каменю, а вода по білому…" Натягнений, як струна, мотузок, і двоє життів з кінців. Й раптом скипіла ярість: чим, чим я винуватий, які віщі сили перехрещують мою путь з Супруновою, розпоряджаються моєю долею, крутять і ламають, не дають жити! Мушу до кінця життя платити за той мотузок… А чи за те, що обох нас родила одна мати? Який же несправедливий світ, він сповнений зла, злоби, нещадимості, добра ж у ньому, як олії в борщі бідняка у Великий піст. Він, Матвій, хотів жити у своєму гнізді тихо та мирно, зростити дітей, забувши все — війну, злидні дитинства… й брата також…
Ні, забути Супруна, звіяти його з думок, з душі не міг. Та й брат сам ось вже вкотре тяжко нагадував про себе. Не слухався Матвієвих порад, робив усе наперекір. Маючи такого брата, хіба проживеш по–людськи! Хто йому винуватий! Відхреститися раз і назавжди… Запрягти коня і втікати геть… І тоді не спати ночами. Щодень, щогодини ятрити душу каяттям… Поганий Супрун, добрий, справедливий, несправедливий — він йому зараз тільки брат. І винуватий у чомусь чи не винуватий, те — на його совісті. Брат! Посланий Богом на щастя, щоб не тинявся по світу сам–самотою.
І ще одна думка — як виблиск ножа — це ж гетьман і всі довідаються, що його, Матвіїв рідний брат, — пушкарський вивідач… З канцелярії декретують… Бог з нею, з канцелярією. Гетьман може зажадати, щоб повернув грамоту на маєтності… Поставлять на суд… Ні. Судити його ні за що…
І все ж було б найліпше, якби Супруна не побачили в Переяславі. Але як він може тому зашкодити!.. Тільки… повбивавши сторожу. Сторожу й корчмаря… і корчмарку… Інших свідків немає. Й розумів, що та думка — дурна, невідь–звідки. Звісно, було б добре, якби так сталося. Але він цього не зробить. На таке не здатен. Це — понад міру його гріха, його душі. А що він зробить? Матвій відав: що б він не зробив, як би не вчинив, шкодуватиме довіку. Життя загнало його в пастку. Зробить — шкодуватиме, не зробить — шкодуватиме… Матвія аж струсило, й він пристояв у сінях, перечекав, поки вляжеться дрож. Зайшов і сів на своє місце до столу. Козаки довечерювали, гомоніли про те, що не кепсько б випити по чарці, так грошей катма.
Ще нічого не думаючи, нічого не вирішивши, Матвій показав корчмареві на карафу горілки на полиці по той бік шинквасу. Той запитав:
— Скільки?
— Кварту. — Підсунув до себе відкорковану пляшку, підморгнув: — Може, хлопці, по одній, з дороги?
Зраділі несподіваній гостинності, козаки поприсовувалися ближче до нього. Він поналивав у порожні пивні кухлі. Козакам горілка пішла легко, Матвій свою ледве проковтнув. Чорна думка стриміла в ньому, наче приламаний ніж. Одразу ж налив по другій. Але сам тільки вдавав, що п'є. Вже аж за третьою квартою білобровий козак схопився:
— Піди, Микито, підміни Гордія. Він досі закляк.
— А чого я… — запротестував Микита, але під твердими дулами очей підосавул встав і пішов за двері. На його місце сів молодий, гарний, з чепурними вусиками, козак, Матвій налляв йому майже повен кухоль: шинкар подав четверту кварту.