— Всі будете козаками, всі будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності.
Він був утомлений, не схильний до довгих промов, і зійшов з паперті.
— Це ж неправда, — казав по дорозі до Драбового двору Супрунові Матвій. — Хіба не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панські холопи? Од добра втікають? їх там гнуть у три погибелі. В Московщині давно немає жодного вільного лапотного чоловіка. Холопи там усі. На панів сутужать. За цей недовгий час від царя надійшло два укази, щоб тих втікачів виловлювали і назад до своїх панів у залізах повертали. Навіть бояри там пишуться холопами…
— Може, воно й так, а може, й ні. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обіцяє всім посполитим рівні з козаками права і вольності, і маєтності поділити поміж усіма порівну.
— Так є маєтності, нажиті батьками, дідами… — Й подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як і боявся, що по тому між ними може розладнатися не тільки розмова, а будь–яка злагода.
— Все одно — порівну…
— І як ти їх розділиш?
— Знайдемо спосіб… — В голосі переконаність і ярість.
Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба.
Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.
Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:
— Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде полегша всім…
— А так, — підтримав Матвій. — Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя…
— Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть…
— Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, — невпопад докинув Драб. — Щоб і борщ з хляками, і карасі в сметані…
— Кажу ж, собі гребуть…
— Чому? — запитав Драб.
— Бо… не вірять у Бога, — сказав Супрун.
— Не вірять у Бога? Що ти кажеш, — вимахнув ложкою Драб.
— Ну… Вірять. Але так… Ніби Бог їх не бачить.
— А Пушкар що, від себе одгрібає? — мовив Матвій.
— Пушкар хоче, щоб для всіх…
— Те ж саме… Потім, як москаль ухоркає… В холопи… У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож–бо…
— Й старі всі при ділі… На тепленьких місцях… — обережно мовив Драб. — У торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних…
— Як же так?
— А хто зна, — знизав плечима Драб.
Блимала в рудому — забивало в осінні негоди, затекло — кутку лампада, стріляли живицею на свічаді — під витяжною трубою — в "бабі" — глиняній грудці з дірками — соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого — чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.
— …А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? — вернувся до попередньої розмови Супрун.
Се була правда, Матвій не знав, що відказати.
— Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…
— Якщо всіх у постоли — нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.
— До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.
— Хто се тобі сказав? — глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.
— Сам чув, — збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. "По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо — ти ж знаєш Богуна: "В який, гетьмане, бік хилишся?" А гетьман йому: "Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну". "Дивися, не зверни, гетьмане", — Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву".
— Богун, то так… Вітровійний тільки він.
— Ну! Богун вітровійний!..
— Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…
Матвій образився.
— Не шляхтич, а шляхетний.
— І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. — Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. — У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: "Не позволям". Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар — дзуськи. Над усіма.
— Дурний ти, — кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. — Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не "раб ніжайший", як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…
— Одні вільні, інші — тричі невільні. А в Москві — порядок. Цар над усіма.
— І в усіх ребра тріщать.
— Добре, що хоч у всіх.
— У панів, у бояр не тріщать.
— Але пострах перед царем мають…
Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.
— Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…
— А в лядський бік дивиться…
— Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі — хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…
— Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
— Чом би мав за ними тягти руку? — А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.
— Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він — Москві.