Він сказав і враз злякався — а може, в'їхав не туди, — підвів очі й зустрів ласкавий, приязний погляд Виговського.
— Згода, злагода! — гукали козаки. — Мудрого писаря маєш, гетьмане. Служи, гетьмане, вірою війську Запорозькому та чини нам добрий порядок.
— І цареві служи вірою, — гукнув хтось від ґанку.
Виговський уклонився, взяв булаву, гарячу од одного спомину про грізного Хмеля, який тримав її в руках, і од сонячного проміння, мовив схвильовано, розчулено:
— Ся булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати у війську я нікому не буду, коли ви мене на гетьмана обрали; військо Запорозьке без страху бути не може!
Бемкнув дзвін на дзвіниці соборної церкви — хтось пильнував, подав знак, гримнули гармати в фортеці. Козаки цілувалися, неначе на Великдень. Дзвони й гармати вістували про те, що вмерла, ледве розпочавшись, українська династичність, адже старий гетьман таки заповідав булаву Юркові, й старшина те гаряче схвалила. Нині одні про те забули, інші легко відреклися від своїх клятв: Юрко — молодий, хворобливий, нерішучий, безвольний і, як побачили, просто нікчемний, як він зможе кермувати Україною, не бажали вони, щоб він повелівав і ними самими. Найперше зламав заповіт Хмельницького сам Виговський, найближчий його прибічник, його товариш, котрий жив з ним в одній духовній і національній господі, допомагав творити українську державність, витворювати козацький стан, який би захистив її, і котрий, присягаючи гетьманові на Юрка, вже тоді інтригував проти дідичності, династичності, чи то щиро не приймаючи її, чи то сподіваючись на булаву. Хто про те може знати?
Не всі козаки відали про те, не всі тямкувалися в тому, Матвій також, і хоч вибори стояли перед його очима, неначе відбулися вчора, не захотів розповідати про них Супрунові, бо той і так знає все, адже звістка про вибори гетьмана облетіла всі полки, всі сотні й переповідали її в усій повноті. Либонь, тільки про оте, хто саме порадив раді, аби Виговський підписувався "Гетьман на той час", Супрун не знав, інакше б виказав жартом чи клином, а Матвій чомусь промовчав. Хоч і кортіло йому похвалитися, хоч і вертілися ті слова на кінчику язика. Він уже побачив, що згоди у поглядах на гетьмана вони не доходять, через те продовжувати неприємну балачку не хотів. Подивився на ясний зореграй угорі, позіхнув зумисне широко, з протягом.
— Втомився я, — мовив. — Mo' будемо спати?
На обрії мляво намигувала бровою мигавиця, й він подумав, аби не намиготіла до ранку дощу. Супрун повів його до клуні; Мокрина постелила Матвієві на возі, який стояв на току, Супрунові — під возом, на розперезаному кулі соломи. Матвій запротестував, але Супрун одвів протест жартом:
— Ти ж бо в вищих рангах…
— Супруне!
— Ну… оце б я клав гостя нижче себе…
Полягали, але обоє не спали, розмова сама сукалася од тієї ниточки, яку розмотували на колоді під тином. У клуні пахло збіжжям — лежало в засторонках, прілістю, дьогтем від коліс воза, та й мазниця висіла на підтоці.
— Хто ж там був, на раді? Які полки?
— Лубенський, Чернігівський, Ніжинський…
— Тільки старшина, та й та куцопола. Вчора ще були гольтіпаки, як і всі ми грішні, а це повилазили, дорвалися до урядів й тягнуть під себе, й кирпи гнуть. Де ж пак — козаки значні, товариші бунчукові… А по чиїх ребрах списи лядські черкали?…
Матвій не заперечував, аби не роздрочувати дужче брата. А заперечити було що… Супрун вихрив проти родової шляхти й проти старшини, яка стала нею за Хмельниччини. Майже всі ті, проти кого вар'ював Супрун, понатирали мозолі шабельними руків'ями, проте комусь пощастило, комусь, як Супрунові, не пощастило, й що тепер вдієш! Звичайно, вони не хочуть з тим примиритися; на Матвієву думку, ті козаки мають отримати за пролиту кров, за свою доблесть і пошанівок і добра, й шляхетство. Але те від нього не залежить.
— Може, — мовив обережно, — ще отримаєте запомогу… угіддя…
— Дулю з хріном. Були чорняками, чорняками й лишимось. Хоч проливали таку саму кров — червону… — Супрун одхаркнув горлом, харкотинням не сплюнув. Може, там і не було харкотиння, може, дряпало йому в горлі, але виробилася в нього така звичка, він одхаркував навіть за столом, і Матвій бридився, йому було це вельми неприємно. Уявив Супруна в поважній компанії, за святковим убрусом, де сидить старшина, їхні дружини та дочки, і убрус біліший за лебедине крило, де шовкові хусточки, срібний посуд… Треба б сказати братові, щоб облишив цю звичку, але як скажеш? Образиться.
— Гомонять, посол польський у світлицях гетьманських ошивався…
— І польський, і шведський, і інші… Так ведеться.
— Московського не було!
— У Москву гетьман послав листа одразу по виборах…
— Що ж він там написав?
— Не знаю, не я листа перебіловував. Звідомив про вибори, виказав цареві шану…
— Бач, польський посол кутки гетьманські обтирав, а московського не було, — вперто провадив Супрун.
— Польського посла гетьман тримав яко на волі і яко не на волі. При варті. Московського царя мостять на польське королівство… І він сам того хоче.
— Брешеш. Яким це побитом? — недовірливо запитав Супрун, і солома під ним зашелестіла. — Тулиш горбатого до стіни:
— Може, й горбатого, але тулю не я, — вперше гостро відказав Матвій. — Як почав побивати Карло поляків, повоював міста їхні, то вони й удалися до Москви, аби та прихистила їх під своєю рукою. Сейм таку постанову виніс, і у Віленських пактах це записано. А ще записано там — віддати Польщі всі краї, які Хміль привів до визвілку. Я сам був при тому, як вернулися наші посланці з Романом Гапоненком з–під Вільно… Гетьман лежав у ліжку, вони попадали на коліна, почали хапати його за ноги й плакали та кричали: "Згинуло військо Запорозьке… Домовлялися ми в Переяславі разом проти ляха стояти, а з нами не те що не радилися, не те що в посольський намет не впустили, а гнали від намета, наче псів від церкви, і вже від чужих людей краєм вуха почули, що нас знову під ляха оддають". Гетьман тоді неначе збожеволів — він взагалі у хворості став лютим і немилосердним, до нього боялися підступитися, закричав: "Діти, не горюйте! Я знаю, що робити. Пішов той цар під три чорти, без нього проживемо, підемо туди, куди вкаже Всевишній, під бусурманського царя…" Й тоді Виговський теж ухопив його за ноги й почав просити, щоб не гарячкував, щоб розузнали спочатку, які ті статті, а вже по тому думали, що робити. Одначе достеменно й сьогодні невідомо, про що москалі з ляхами за нашою спиною домовилися. Статей нам не показують. Литву ми цареві привоювали, а тепер цар хоче стати королем Польщі. Певно одне: якщо збудуться ті Віденські статті, опинимось під шляхтою з волі царя московського пшекльонтими хлопами.