Музей живого письменника

Страница 64 из 66

Дрозд Владимир

Проїхавши через усю Польщу, ми не мали практично, жодної зустрічі з польськими комсомольцями. Була, нагадую, весна шістдесят восьмого. На одному із заводів, здається в Кракові, ми, чекаючи польську молодь, випили усю принесену з собою горілку та й — пішли ні з чим. І всі наші найголовніші сувеніри, усі дев'ять гіпсових бюстів, залишилися з нами. Біля кордону поїзд затримався. Лев Миколайович нервово ходив по вагону, а потім покликав мене у своє керівне, на двох, купе. У купе був лише його заступник, секретар комсомольської організації з Чернігова. "Вот какое дело, Владимир Григо-рьевич, — голос керівника групи звучав тривожно. — Так случилось, что самые главные сувениры мы везем домой. Вы знаете, о чем речь. Боюсь, что дома, в ЦК ЛКСМУ, нас поймут неправильно. Нужно их любой ценой оставить здесь, в Польше. Поможете нам?" Я, звичайно, погодився.

І ось узяли ми тихцем по важелезному чемодану, вийшли з вагона. Неподалік станції був базарчик. Уже вечоріло, на базарі було безлюдно, пофарбовані в зелене, з дощатими прилавочками ларки зачинені. Лев Миколайович узяв із моїх рук валізу і по-військовому чітко скомандував: "Стойте на стреме! Если вдруг что — свистите!" І я залишився в караулі. Лев Миколайович із своїм заступником рушили до ларків. Поставили на землю валізи, відчинили і, бігаючи од ларка до ларка, виставили на прилавочках дев'ять гіпсових погрудь вождя світової революції. Промені призахідного сонця лягли на погруддя, і здалося, що Володимир Ілліч червоніє від сорому. За нас? За себе? Мені було смішно і сумно. "Звичайно, Володимире Іллічу, ви цього не хотіли, — подумки виправдовувався я. — Але робили ви досить для того, щоб усе це отак було…" Ми підбігцем кинулися з базару. Володимир Ілліч дивився нам услід… Можливо, він, великий політик, передбачав ще сумніші для себе і своїх ідей часи…

Наприкінці літа того ж, шістдесят восьмого, року я, на пораду лікарів, поїхав до Одеського будинку творчості. Лікарі настирливо радили відпочити, я ж узяв із собою рукопис "Вовкулаки" і друкарську машинку. Відпочивати ніколи не вмів. За стіною, в сусідній кімнаті, клацав на такій же машинці Юрій Щербак, дописуючи "Хроніку міста Ярополя". Юрій мав транзистора. Почалися трагічні події в Чехословаччині. Вечорами ми тулилися до того приймача, єдиного джерела правдивої інформації. Вовкулаки посадили наших людей на танки і послали в Європу. Ми щедро ділилися нашим горем і нашими душевними хворобами — із своїми сусідами…

Межі провінційної Терехівки і провінційного Ярополя

розширювалися…

Ми розуміли: починається нова ідеологічна зима, впродовж якої обом нам судилося жити, і духовно вмирати, і знову — оживать на сторінках наших кращих писань, і знову — задихатися в ідеологічному мороці.

І все ж, попри всі втрати, судилося нам вижита і воскреснути, хай і з покаліченими душами, у нові, ще такі неймовірно далекі від тих тяжких днів часи!

Разом із багатостраждальним народом нашим.

1990–1991 рр.

с. Халеп'я

Що було потім…

А що було потім? Життя. Звичайно, відвідувачів Музею живого письменника цікавитиме, як склалося воно для героїв повісті-шоу. Адже з часу написання її минуло вже три роки. І які то були роки! Покоління моє мало щастя і нещастя втрапити на гребінь історичної хвилі. Щастя — бо лише у зоряні часи національного, соціального відродження людина спромагається на повну самореалізацію. Нещастя, бо так уже влаштовано у нашому земному світі, де навіть за коротку, як спалах, хвилину щастя доводиться платити високу ціну. І ми її платимо, разом із усім народом нашим. Правда, є й такі з-поміж нас, хто варить власний кулешик і біля вогню чорнобильського, і біля священного вогню національного пробудження. Але не вони — обличчя покоління шістдесятників.

Холодного осіннього надвечір'я хоронили ми на Байковому кладовищі тіло Учителя нашого Івана Світличного. Тіло — бо душа його залишалася з нами. І залишиться, певен того, з наступними поколіннями. Такі люди — не помирають. Це — не гучні слова, уже ми не в тому віці, аби в слова гратися. Дивуючись, із якою впертістю, фанатичністю дочка моя розвідує катакомби середньовічної української духовності, я думаю: якби свого часу Іван Світличний не розбудив у мені, поліському хлопчакові, і в Ірині, дівчині із геть зрусифікованого Києва, національного почуття, навряд чи розвинулося б воно у дитині нашій. Похорон Івана Світличного зібрав до гурту багатьох київських, і не тільки, шістдесятників: і митців, і політиків, і вчених. Ми постаріли зовні і заледве впізнавали одне одного, десятиліття не минають безслідно. Але залишилися — юними! — душі наші. І ніби знову ми — у тісній, захаращеній книгами квартирці Учителя, на порозі — шістдесятих…

Але усе частіше надходять сумні звістки про кінець земного шляху побратимів наших. Шістдесятникам — під шістдесят і за шістдесят…

І все ж частіше сміймося. Аби не заснули душі наші. Такий звичай мали давні українці.

Тож як жилося-велося у ці бурхливі роки героям повісті "Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок"?

Головний герой повісті-шоу, звичайно, я сам, її автор. За роки, що минули з часу написання повісті, я став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, лауреатом найавторитетнішої серед українців Західного світу премії Фундації Антоновичів і навіть премії за найпопулярніший роман року… І все ж, не покладаючись на премії (Державної, наприклад, вистачило мені лише на придбання черевиків), не покладаючись на прибутки від Музею живого письменника і від козла, який "працює", поки письменник пише, змушений був я зробитися чиновником у білялітературних, спілчанських структурах. І тепер щасливий, коли мені якимось чином нагадують, що я — ще письменник. Так старіючій панні приємне нагадування, що вона — ще жінка. Але, звичайно, найбільш відомий я не літературними творами, не високими преміями і високими посадами, а тим, що я — кум Миколи Жулинського. На своїх візитках я тільки так і пишуся. І тут маю великий клопіт і чималі матеріальні втрати. Оскільки візитки тепер дорого коштують. Писався я раніше на візитках просто: "Володимир ДРОЗД, кум доктора філологічних наук". Раптом Микола Жулинський стає академіком. Терміново замовляю нову візитку — кум академіка. Поки візитки друкувалися, Микола Григорович одержав Державну премію. Поки я перезамовляв візитки, Микола Григорович уже — державний радник. Тільки-но я почав зватися офіційно, на візитках, кумом державного радника України, а вже я — кум віце-прем'єр-міністра України. І знову нові витрати. Хоч і шана, звичайно, нова. Правда, кума свого бачу я усе рідше, хіба що — на телеекрані. І розмовляю тоді із кумом на телеекрані, як із живим. І сина свого до телеекрана підводжу: "Оце ж твій батько хрещений, надивляйся, аби не забув…" Усе рідше буває Микола Григорович і в Халеп'ї. За останнього його візиту до Музею живого письменника сусідка моя, прибігши випадком по сіль, геть отетеріла, побачивши в дворі високого державця, відтак сплеснула руками і мовила майже закохано: "Миколо Григоровичу! Та ви ж — як у телевізорі!.."