А як мило, зичливо усміхалася вона з-за свого керівного столу назустріч авторові! Я називав такі усмішки — усмішками компостерів. Компостерів — бо на них натискали згори і вони слухняно клацали зубами… З Лазарем Сановим було простіше — він мав свою "соцреалістичну" думку, не приховував її, врешті, мав на неї право. На одній із стадій боротьби моєї за "Вовкулаку" Мирослава Пилипівна уже підписала було рукопис до друку. Підписала і — пішла у відпустку, сховавши першу сторінку рукопису, із своїм підписом, до сейфа. Роман вийшов тільки років через три, уже Лещенко не було у видавництві. Скільки усмішок отаких компостерів надивився я за десятиріччя пробивання крізь видавничі грати своїх книг! Найстрашніше, що один час і сам вивчився відповідати схожою усмішкою, включаючись у гру, що її нині називаю "партизанською війною" за свої писання. Коли пишу ці рядки, прийшов номер "Литературной газеты", в якому Володимир Дудінцев пропонує власний рецепт виживання, власний, як він пише, "инструментарий свободы": "Человек, осознавший, что живет в системе зла, беспощадно уничтожавшего непокорных, должен воевать с этим злом его же оружием. Должен поразить его таким коварством, какое ему и не снилось… Это единственная возможность сохранить себя в тоталитарном государстве…" Страшні це слова при всій моїй повазі до Дудінцева. Образ лози, про який я уже писав, щось близько до цього, але — не одне і те ж. Гнеться тіло, але — не гнеться душа. Відповідати ж підступністю на підступність, злом на зло — наперед прирікати душу свою на моральне виродження. Я гнувся, я усміхався, але душу свою намагався від зла вберегти. Краще вже бути справді "юродивим", солдатом Швейком. Це "компостери" продавали впродовж десятиліть загалом світлу, принаймні в теорії, ідею суспільства соціальної справедливості — за шматок хліба з ікрою. Вони ж першими у черговий раз відреклися од неї. Заради того ж таки хлібця з ікрою. Учора я в "Литературной газете" запитував: "Так вернется ли их время?" Сьогодні відповідаю: повернеться, уже повернулося. Перебудувавшись, за наказом зверху, вони знову над нами. І — об'єдналися з учорашнім кримінальником. Трохи свіжої крові влили так би мовити, у свій номенклатурний клас. Іноді так і хочеться кинути їм у вічі: а я візьму і не перебудуюся!..[1]
Але — повернемося в осінь шістдесят другого року. Усе добре колись закінчується, закінчилася і наша медово-ермітажна поїздка до Ленінграда. Ми з Іриною поселилися в її рідних. Ми мали невеличку кімнатку, що, здавалося, зависла над гористою вулицею Чкалова. З раннього ранку унизу ревли автобуси і вантажні автомашини. Але ми прокидалися ще раніше — народ чекав наших геніальних творінь… Поетично-прозовий комбінат почав працювати. Правда, прожили ми у тій кімнатці десь близько тижня. Одного вечора, повернувшись із роботи, побачили страшенний розгардіяш: замки письмового столу виламані, папери жужмом кинуті на підлогу, навіть валізу мою ревізовано. Що вже тепер дошукуватися винних? Винним був, врешті-решт, не той, хто виламував замки письмового столу і шукав у моїх рукописах "підпільну літературу". Він був лише робот, програму до якого заклали інші, в службових кабінетах із заґратованими вікнами. Звичайно, і роботи формувалися не один день, вони формувалися десятиліттями залякувань, класової боротьби. Переконати такого робота, що Володимир Дрозд — націоналіст, навіть — підпільник, займається антирадянською діяльністю, не вимагало великих зусиль. У чомусь схожа історія пізніше сталася з Аллою Горською, але закінчилася вона — трагічніше. Ми ж з Іриною просто зібрали свої речі і — пішли з тої кімнати. Нашого першого спільного пристанища. Фактично назавжди.
Які сюжети для кіносцен! Ніби придумані для нас з Іриною якимось злим, але талановитим розумом. А їх же довелося не на сцені грать — переживать. Десь під північ виходимо на стишену київську вулицю. Печально шерхотить опале каштанове листя, потроху гаснуть вікна в будинках. Турбувати знайомих уже пізно. Бродимо парками, дворами. Надибуємо в одному з дворів, на Пушкінській вулиці, стіл для гри в теніс. На ньому й перебуваємо ніч. Над нами крізь голе верховіття дерев — зорі. Наче яблука, написав би Євген Гуцало, майстер сільських пейзажів. За постіль їм був тенісний стіл, а вкривалися вони зоряним небом, вдався б до словесних викрутасів який-небудь модерновий традиціоналіст. Вранці ідемо до Спілки письменників. Тут, на лівому крилі колишнього графського будинку, — місце нашої роботи, редакція "Літературної України". Поки що. Для мене — останні тижні. Для Ірини — останні місяці. Ми ще про це не здогадуємося.
Перепочивши на дивані, беремося до роботи. Коли сходяться колеги, з бадьорим сміхом розказуємо рідному колективу, що ми уже — бездомні. Зняти кімнату в тодішньому Києві було дуже важко. Хіба що десь на околицях, у приватних будинках. Після роботи бродимо Голосієвом. Марно — або дуже дорого, не на наші мізерні платні, або здаються такі курники, що в них і худобу тримати шкода, та ще — під зиму. Вертаємося до редакції, заздро зазираючи в освітлені вікна перших поверхів. Люди, які мають надійний дах над головою, не розуміють і не цінують належно власного щастя. Ніч перебуваємо в Спілці, на керівних диванах. А наступного дня Станіслав Тельнюк веде нас на Гоголівську, в один з будиночків, де він знімав раніше куточок. Господиня кімнати працює у ресторані буфетницею, рідко буває вдома. І ось ми вже маємо свій, хай і умовно — свій, за сорок карбованців щомісяця, куток за ширмою. Господиня справді приходить пізно і рано йде на роботу. У кімнаті холодно, ми довго лежимо в ліжку — і пишемо сценарій. Художнього фільму. Про київський двір перших повоєнних років. У такому дворі, по вулиці Ботанічній, минуло Іринине дитинство. Шкода, що начерки того сценарію не збереглися. У ньому були досить правдиві сцени, такий собі український неореалізм. Ми усі тоді перебували під величезним впливом італійського кіно. Звичайно, фільм за таким сценарієм не міг бути поставлений на тодішній київській кіностудії. Хоч його ідеєю захоплювався молодий ще тоді, талановитий режисер Ігор Грабовський. Але довелося Ігореві знімати зовсім інше. Найкращі його творчі роки і десятиліття ковтнула студія документальних фільмів. Письменникові все ж легше. Для роботи йому не треба нічого, окрім аркуша паперу і олівця. Оповідання, написані у ті важкі роки, я зумів надрукувати, хай і через чверть століття. Отож ми пишемо сценарій фільму, який ніколи не буде знято. Наближається час, коли треба іти на службу. Ми ж іще — служимо. Вибираємося з-під ковдри, ставимо на газ чайник. Господиня тримала з півдесятка жирних котів. З ресторану вона приносила котам ковбасу і сосиски, залишала на столі, аби ми їх удень погодували. Ми віддавали котам ковбасу і сосиски, а самі пили чай з хлібом. На такі ласощі нашої платні не вистачало. Але ми були надто горді, щоб одібрати од котів хоч кусник ковбаси…