Георгій Турчанов поставив біля рогу велосипед і поспіхом зійшов на терасу: "Що тут сталося?! Я мовчки приніс сито з намитими блискітками: "Золото…" — "Звідки"? — "З криниці, вона вимиває. У балії — все дно встелене". Я повідомляв діловито, стишуючи голос. Турчанов дістав з кишені збільшувальне скло, навів на дно сита: "Що ж, блищить. Справді, схоже на золото. Але, хлопці, не все то золото, що блищить. Треба капнути "царською горілкою", сумішшю соляної і азотної кислоти". — "А де її узяти?" — "Удома в мене є". — "Їдь, Георгію Васильовичу, треба…" Але Макаров приніс уже ще одного фужера і розлив вино. Я, привчений розвиненим соціалізмом відчувати історичність хвилини, підвівся: "Вип'ємо за майбутню асоціацію золотодобувачів: "Дрозд, Макаров, Турчанов і К°". Ми натхненно випили. Сутеніло. У небі висипали зорі, і кожна зоря була ясно-жовта, в позолоті. А місяць-повня, що викотився на шпиль гори, був із чистого золота. Над терасою безшелесне ковзнула сова. І сова у місячному сяєві здавалася золотою.
Хвилина справді була, як любить казати Леонід Кравчук, доленосна. Я відчував ту доленосність усе гостріше, і все менше думалося про себе, а все більше, як і належить письменникові, — про долю народну. Але ж золото тепер — уже не лише моє. І я почав обережно: "Звичайно, наші шкурні інтереси на порозі ринку по-людськи зрозумілі. Але погодьмося, хлопці, що Україні сьогодні ще важче, аніж кожному з нас окремо. Я вважав би за свій патріотичний обов'язок, коли б ваша згода була, передати відкриту нами золоту жилу у повну власність нашої суверенної держави…" Турчанов розлив залишки вина у фужери: "Що ж, я — маю велосипеда, маю кролячу шапку, майже нову, маю щомісяця свої двісті двадцять дерев'яних. А більше мені й не треба. Одне слово, я— за пропозицію Григоровича!" — "Думаю, що ви, добродію Дрозд, не сумніваєтеся в моїх патріотичних почуваннях, — прогучав із сутінків низький голос Макарова. — Усе своє життя я поклав на дослідження української культури. Моя нова робота з історії українського барокко, ви знаєте, високо поцінована громадськістю. Ідею вашу я підтримую". Він рішуче піднявся і пішов у зелений будиночок — по нову пляшку вина. І навіть Макаров у темній блузі, з темною борідкою і темною гривою волосся, поки ішов по схилу гори, залитому місячним сяйвом, здавався вбраним у позолочені шати.
Я узяв з підвіконня блокнота і став похапцем писати: "Голові Президії Верховної Ради УРСР Кравчуку. Шановний Леоніде Макаровичу! Відкриту нами в селі Халеп'ї золотоносну жилу в цей доленосний час безкорисливо даруємо суверенній Україні. Дрозд Макаров Турчанов". Дочекавшись повернення Макарова, я знову підвівся і урочистим, справді — трохи схожим на левитанівський, голосом прочитав текст телеграми. Ховатися з нашим відкриттям уже не потрібно було ні від кого: хай чують сусіди, хай чують дерева, сови, трави, їжаки, що шерхотять сухим листям на схилі гори. Хай чує увесь світ! Мить була, без жодного сумніву, історична. Мої товариші, мої компаньйони по асоціації золотодобувачів застигли довкола столика з повними фужерами у руках, висвітлені місяцем, наче, в золоті скупані. Ми випили стоячи за наш патріотичний вчинок. І я рішуче ступив до телефонного апарата, щоб негайно продиктувати телеграму обухівським поштовикам. Завтра вона ляже на стіл Леоніда Кравчука. І тут технократ Турчанов пригальмував мій порив своїм реалістичним холодком: "Ти, Григоровичу, все ж зачекай передавати телеграму. Я зараз поїду додому, капну "царською горілкою". І одразу ж вам передзвоню". Він обережно згріб з дна сита блискітки, загорнув у папірець і пішов по сходах до велосипеда. Золотава пасмуга місячного сяйва попливла за велосипедом і повисла у вуличці Яблуневій солодким для наших очей і душ маревом.
Найтяжче було — чекати дзвінка. Кум мій вибачився і пішов у Зелений будиночок читати китайських філософів. Він запалив на веранді свічку, і той вогник, високо на схилі, здавався чарівним: так могло світитися хіба що золото, сховане природою у товщі гори. Халеп'я засинало, не здогадуючись про своє щасливе майбутнє— новітнього українського Клондайку. Теленькнув нічний птах у саду, мені здалося — телефон. Але то був — тільки птах. Я увімкнув транзистор. Світ ще нічого не відав про халеп'янське золото. Нарешті телефон озвався. Я уходив трубку: "Ну що?!" — "Можете, хлопці, спати спокійно, — пролунав веселий голос Турчанова. — Пузирі пішли з вашого золота… Звичайнісінька латунь… Треба подивитися, що там з мотором робиться. Ну, доброї вам ночі…"
Я мовчки опустив трубку.
Місяць висів у верховітті верб, перебравшись через Жолудівку, але був восково-тьмяний, наче мрець. Сова знову пливла над садом, темна, загрозливо хижа обрисом крил. Я зім'яв аркуш з текстом телеграми, поклав у попільницю, підпалив. Єдина пам'ятка про наш золотий сон згоряла. Літери слів, написаних мною у напливі патріотичних почуттів, фіолетово зміїлися. Пахнуло в ніч димком і — згасло. Я ледве встиг прикурити. Зорі в небі по-осінньому холодні, схожі неживим, металевим блиском на голівки залізних цвяхів. Я увімкнув мотор. Вода в шланзі довго бурмотіла, нарешті стала цідитися — тоненько і кволо. Я підставив голову, але вода перестала текти. Клацнув вимикачем, пішов з ліхтариком до колодязя, дістав мотор. У літній кухні розібрав корпус. З мотора дихнуло згорятиною. Замість намотки якоря чорніло груддя обгорілого, злиплого дроту. Велика латунна гайка на валу якоря була геть злузана, її залишки виблискували навколо валу тонким перстеньком…
"Що це ви, добродію Дрозд, товчетеся серед ночі, як дідько з вашого безсмертного оповідання "Сонце"? — у проймі дверей, сховавши руки за спину стояв мій кум. — Турчанов дзвонив?" — "Хто? А, Турчанов… Дзвонив. Латунь, добродію Макаров, звичайнісінька латунь. Але набагато суттєвіше, що мій новий мотор — згорів. Не проробивши й тижня. Самі головешки лишилися…" — "А знаєте, добродію Дрозд, чого в подібних випадках навчав великий учитель Мо-цзи?" — по хвилі, дещо сумнуватій, мовив знавець українського барокко і китайської філософії, рухом фокусника дістаючи з-за спини пляшку вина. "Не знаю, чому навчав Мо-цзи, але знаю, що мотор — величезний дефіцит сьогодні, і доведеться нам воду з криниці діставали відрами". — "Мо-цзи навчав: готуючись до дій, необхідно узгодити свої вчинки з бажанням неба…" Він налив вино у чайні чашки, що стояли на столі: "Ну, добродію Дрозд, — за літературу!" — "За літературу, добродію Макаров!" — з полегкістю видихнув я.