Проте, як нас навчали ще у школі, ідея, кинута у маси, рано чи пізно, а масами оволодіє… Під глибоку осінь, коли в Халеп'ї закипіли передвиборчі пристрасті, до мене завітала "опозиційна" група колгоспників: "Ми, Григоровичу, прийшли сватати вас на голову нашого. Ви для нас і бульдозери діставали, і гноєтранспортери, і багато чого. Вас угорі шанують, урядові телеграми вам шлють, там у вас— не одна рука, не один кум ваш у депутатах ходить. То ми й подумали, що за вашою спиною — не пропадемо…" — "Так то ж, хлопці дорогенькі, було у застійні часи, коли мої куми сиділи у керівних кабінетах єдиної і правлячої… — віджартовувався я. — А тепер вони усе те облишили і прокляли, тепер вони — тільки депутати. А що депутати можуть, окрім як у мікрофон балакать?" — "Е-е-е, Григоровичу, ми вже всякого на віку переживали і знаємо: хто зверху буз, той зверху і буде, хіба що значки на грудях поміняє. Хай ваші куми сьогодні і направду — лише депутати, у мікрохвон балакають. Але вони у мікрохвон балакають, а оком — на міністерське крісло зирять, як його швидше доскочити. Так що рука у вас угорі була і буде, ще й не одна. бо тепер ваші куми й товариші до влади чередою побрели. Так що — згоджуйтеся…" — "Хлопці, — уже благав я, — та який з мене голова колгоспу, коли я в полі молодого жита од молодої пшениці не одрізню?" — "А сеє вам і не треба, — розсудливо казали односельці, — для сього у нас агроном є". — "Так я у власному гаманці не вельми вдатний гроші порахувати, а у вас — мільйони!" — "Для сього в колгоспі бухгалтер є". — "А навіщо ж вам тоді голова?" — "А голова в колгоспі — для загального керівництва, для відповідальності. Ви, Григоровичу, тільки погодьтеся — будете отутечки свої книги писать, як писали, а ми тамочки — і без вас упораємося. Касир і платню вам до хати приноситиме…" Подумав, подумав я і мовив так: "Ні, земляки мої хороші, не піду я до вас головою колгоспу. Бо не можна мені у тюрмі сидіти, на шлунок хворію, постійно — на дієті. А в тюрмі — яка там дієта!.."
Отак я втратив останній у своєму житті кар'єрний шанс. І опинився я на порозі ринку — у групі ризику, фінансового…
Минулої осені сяйнуло на обрії надією, що і я не останньою людиною увійду в ринок. Людиною заможною, а не яким-небудь паперомазом, якого завтра найматимуть писати біографію учорашнього спекулянта і фарцовщика, а нині — господаря життя. А паперомаз ще й дякуватиме уклінно за таку милість до нього, бо треба ж буде чимось діток годувати. І діти генія їсти просять — ось одна з причин творчих трагедій у всі віки людської історії. І розривається усе життя своє геній між служінням вічності і служінням діткам своїм, паросточкам рідним, бо це — в природі людській. А генія ж бо, з волі небес, людиною сотворено. І не витримує серце його врешті-решт такого роздвоєння, і вертається душа його на небо — звітувати перед Богом за талант свій…
Сяйнуло мені — і знову згасло. Інакше б не довелося спішно організовувати Музей живого письменника і самим собою торгувать. Був би я нині увесь в золоті, наче яка-небудь вдатлива кооператорка чи завідуючий бензоколонкою. Можливо, вступив би я до клубу мільйонерів і наші часописи, нарешті — вільні, навперебій друкували б зі мною запобігливі інтерв'ю… І називав би я в інтерв'ю тих, хто весь вік лише на чесні руки свої і на чесний розум свій покладався, рабами і худобою… І "спонсорував" би я конкурси краси, возсідаючи в журі та поціновуючи, з погляду естетики, дівочі литки, стегна і зади. Можливо, і культурі я черствий шматочок хліба перекинув би, аби здаватися духовнішим та інтелектуальнішим, аніж насправді є. І стояла б наша обшарпана культура переді мною на задніх лапках точнісінько так, як учора стояла вона перед інструктором ідеологічного відділу єдиної і правлячої… І возлягав би я у кріслах, у першому ряді театральних залів, де вчора той же інструктор чи начальник його возлягали. І стежили б зі сцени актори-безштаньки і акторочки у вилиняних од частого прання спідничках, чи аплодуватиму я. І я ляскав би тричі — після кожної сцени, розганяючи дрімоту, бо від коньячка, випитого в буфеті, ікоркою червоною заїденого (тою ікоркою, яку не встигли злопати вчорашні господарі життя), мене на сон тягтиме… А заманулося б мені безсмертя у віках — найняв би я голодних писак, аби за мене під іменем моїм книженції варганили. А я під'їздив би на "Мерседесі" до видавництва, де вже б чекав на мене, на краю хідника, нудотно люб'язний директор з видавничою угодою — на підпис. І критиків би я найняв. І хвалили б мене критики наввипередки, як учора ще хвалили тих, хто при владі був, а я — пописував. Можливо б, і сам безмежно талановитий Володимир Яворівський, минулий досвід свій пригадавши, проголосив мене, як незабутнього Брежнєва, генієм — на всі часи і народи…
Єдине, чого б за мене не написав жоден обезштанений ринком геній, — оця повість про Музей живого письменника, де мій сміх гіркий — крізь сльози мої пекучі…
Так ось, відбувалося це в дні, коли трохи не вся українська суверенна людність, пробуджена до активного політичного життя, ні про інше не думала і не говорила, окрім як про "скарби полуботківські". Ще один провінційний анекдот переростав у суспільну історію, вихлюпував за межі проголошеної незалежною України, і вже тремтіли європейські уряди біля своїх сталевих сейфів, не відаючи, до яких ще історичних глибин докопаються нащадки славних козаків. Халеп'янський п'яничка, очікуючи біля сільмагу омріяної другої години, коли на полицях з'являться пляшки із сорокаградусною, гукав, наче на мітингу, звично агресивний з похмілля: "А ми тую Тетчериху потрусимо, як грушу! Хай завтра ж оддає нам з бабою наші сімдесят кілограмів золота! Розляглася на золоті, як корова на лайні, а мені випити нема за що!.." Знову пригадали халеп'янці давній переказ, нібито на Гострій горі золоту карету закопано. Дід Сидір, чия садиба — під тою горою, облазив усі схили, штиркаючи землю сталевим стержнем, але знайшов лише банку із самогоном, яку прикопала, аби полегшити дітям її майбутні похорони, баба Галька, по-вуличному — Гайдамачиха.
Одне слово, коли я дописував останні розділи "Листя землі", за вікном, у літеплі ранньої осені, висіла золота мла і в природі, і в розпалених уявою про золоті скарби душах моїх односельців. У ті ранньоосінні дні у мене гостював відомий критик і мистецтвознавець, а за сумісництвом — і мій кум, Анатолій Макаров. Він підійшов до відчиненого вікна мого кабінету і мовив дещо незвичним, як для нього, природженого філософа, схвильованим голосом: "Даруйте, добродію Дрозд, що одриваю вас від творчого процесу. (У стосунках з Анатолієм Миколайовичем ми досі — підкреслено офіційні, хоч знаємо одне одного понад тридцять років). Але мушу звернутися до вас із таким запитанням: чи помічали ви, що на дно відра з водою уже декілька днів осідає золотий пісок?.." — "Ну звідки у нашому колодязі візьметься золотий пісок? — засміявся я. — Даруйте, добродію Макаров, але навіть вам, людині інтелігентній, легенда про полуботківське золото запаморочила голову". — "Ще раз прошу вибачити, добродію Дрозд, але я зобов'язаний був про цей безсумнівний факт вас повідомити".