Десь за тиждень я уже сам зайшов до редакції "Дніпра". Борис Комар прочитав мій рукопис і сказав, що повість і двоє оповідань рекомендуватиме до публікації. Тільки той, хто ніколи не був молодим, початкуючим автором, не зрозуміє, яким щасливим я повертався з редакції журналу до університету. Це вже був я на третьому курсі, уже мав університетських товаришів. До заліків та екзаменів ми найчастіше готувалися в Шевченківському парку. Ближче до бульвару був водограй, у ньому стояла Русалочка. Пізніше її забрали, надто вже була оголена, побоялися, мабуть, за її вплив на моральність нашу… У моєму записникові тих років є цитата з виступу якогось діяча на комсомольській конференції: "Кохання— це, звичайно, теж галузь комсомольської роботи…" Поблизу тої Русалочки, на лавах, із підручниками га конспектами в руках, я й зустрів декількох своїх однокурсників. І, звичайно, радісно повідомив їх, що повість мою та оповідання обіцяють надрукувати в "Дніпрі"…
Що тут сказати? Наївно думати, що життя вельми вже вчить людей. Часом мені здається, що ми од народження запрограмовані на багато своїх поразок і перемог. Я, мабуть, і сьогодні (а скільки життя мене навчало!) зробив би так само. Маю багато недоліків у характері, але — ніколи й нікому не заздрив. Окрім хіба що на дорослих дітей, коли діти мої були малі а я, в черговий раз, помирав. Ріс напівсиротою і дуже боявся осиротити своїх дітей. Я можу розгніватися, спалахнути, але не вмію довго носити за душею каменя. Я буваю колючий у спілкуванні, насмішкуватий, полюбляю покепкувати з іншого, але ще більше — із самого себе. Можливо, я надто відкритий до людей, можливо, це — професійна риса. Я і тепер, на шостому десятку життя, можу розказати першому стрічному і про своє горе, і про свою радість-Отак було і тридцять літ тому, біля Русалочки…
Минуло декілька днів, уже я й забув про розмову з однокурсниками в парку. Зупинявся я тоді, приїжджаючи на сесію, у гуртожитку ЦК ЛКСМУ. Той комсомольський гуртожиток виручав багатьох провінціалів, працівників молодіжних видань. Уже ліг спати, завтра — іспит. Десь близько дванадцятої ночі мене розбудив телефонний дзвінок. Дзвонив Євген Гуцало. Голос був тривожний і сердитий: "Ти казав комусь, що тебе мають друкувати в "Дніпрі"?" — "Ну, казав… — я гарячкове, ще гаразд не прокинувшись, згадував. — Казав своїм однокурсникам…" — "Дурень! Коли ти навчишся жити?!" Насваривши мене, Євген похапцем розповів, що сталося. Годі й казати, що я вже тої ночі не заснув. Ледве дочекався одинадцятої, коли Гуцало з'явився на роботу. Але детальніше і він не знав, одіслав мене в редакцію "Дніпра". Борис Комар теж заповзявся навчати мене, як жити: "Будь обережніший. Київ є Київ. Тут — ближче до пирога, і деякі люди звіріють, починають працювати ліктями. Тобі пощастило, що учора я чергував у редакції, головного редактора не було і ця історія замкнулася на мені…"
Історія ж була така. Троє моїх однокурсників, троє "друзяк" прийшли до редакції часопису і заявили Борисові Комару: "Ми дізналися, що "Дніпро" планує друкувати писанину Володимира Дрозда, нашого студента. То ми ставимо вас до відома, що Володимир Дрозд — націоналіст і, взагалі, його політичні погляди — дуже сумнівні. Він розмовляє виключно українською мовою і закликає до того своїх однокурсників. Хоч і ненавидить сучасну українську літературу, яка оспівує щасливе життя народу. На наших очах він пошпурив у вікно аудиторії книгу шанованого радянського літератора, сказавши, що це — солодка брехня…" І так далі. І ще вони запевнили Бориса Комара, що прямо звідси, з редакції, підуть до Комітету державної безпеки і відкриють там очі на політичне обличчя Дрозда — це їхній обов'язок—як комсомольців і радянських громадян…
Я поплентався до університету. День був сонячний, початок літа, але в очах моїх — поночіло. У парку, біля Русалочки, гуртилися все ті ж хлопці, заочники. Вони, як і вчора, як і кожного дня, радісно усміхалися мені назустріч, тиснули руку, запитували про конспекти, підручники, а я зазирав кожному у вічі і болісно роздумував: "Хто з них? Невже — цей? Чи — цей?" Найгірше, коли щодо тебе вчинять підлість, не знати, хто її вчинив. Тоді підозрюєш увесь світ. Борис Комар прізвищ мені не назвав. Назвали декількома днями пізніше дівчата-однокурсниці. Моїх "друзяк" справді було троє. І з усіма трьома я за роки навчання, як мовиться, не один пуд солі з'їв. Вони підходили до дівчат і пропонували підписати листа… Можливо, той лист досі лежить десь у справі моїй, в архівах наших "літописців", як висловлювалася свого часу Ліна Костенко. Не знаю й досі, скільки моїх однокурсників під тим листом підписалося. Я знаю лише трьох ініціаторів. Було це, нагадую, у шістдесят першому році.
І ось, коли пишу ці рядки, наближається своєрідний, тридцятирічний, ювілей тої історії. Минуло ціле життя, принаймні найплідніші роки його. Усім нам уже за п'ятдесят, дехто (я був наймолодшим на курсі) і пенсійного віку доживає. Уже можна й дещо підсумувати. Так сталося, що я завершував своє університетське навчання з іншими людьми аж у шістдесят восьмому році (три армійські курси)… Микола Жулинський, який тоді теж навчався в університеті і теж — заочно, згадує, що на останньому курсі я заходив до аудиторій "як класик". Я змушений був заходити до аудиторії, де приймали заліки чи іспити, "як класик", бо мало що знав із обов'язкового університетського курсу. Офіційна наука ніяк не вкладалася в мою голову, та й не відвідував я уже лекцій, працював у видавництві і писав, економлячи кожну хвилину для роботи і самонавчання. З університетських лекцій, ще на перших курсах, запам'яталися хіба що справді нестандартні екскурси в українське літературознавство Михайлини Коцюбинської. У війську, як уже згадував, я доста начитався класиків марксизму-ленінізму. А іспит з наукового комунізму здавався для мене річчю майже неможливою. Перед іспитом я старанно читав грубезний том — намагався запам'ятати словесні блоки, але вони не вкладалися у моїй схильній до скепсису голові.
На іспити із суспільних дисциплін я йшов, як на амбразуру, з одною із своїх нових книг у руці… Яке б запитання мені не випало, я починав відповідь з отакої приблизно фрази: "У "Маслинах" (назви творів змінювалися) я писав…" Викладач обережно навертав мене на конкретне запитання. Але за хвилину я знову кружеляв навколо власних писань. Врешті-решт дарував викладачеві свою книгу із вдячним написом, одержував традиційне "задовільно" і гордо виходив з аудиторії…