Історія ЖИВОЇ душі письменника — це і є чи не найправдивіша історія часу, в якому він живе. Бо саме в письменницькій душі акумулюються всі плюси і мінуси епохи. І коли я сміюсь і плачу над собою, юним галіфетчиком, це сміх і плач не лише над самим собою. Як би ми не ставилися до минулого в залежності від наших політичних поглядів, мусимо визнати: суспільство було поділене на дві касти — тих, хто "загадував" (новотвір колгоспного часу; бригадир загадує на роботу), і тих, хто робив, хто руками чи мозком будував соціалізм… Ще декількома роками раніше того, хто "загадував", досить легко було відрізнити від того, хто справді працював. Навіть зовні. І справа не лише в чорних "Волгах", хутряних шапках чи пальті, пошитому у спецательє. Їх, хто "загадував", вирізняв навіть вираз обличчя, владного, впевненого, ситого… Перехід із касти до касти, звісно, відбувався, на те — і соціалізм… Рідше — з вищої до нижчої (пам'ятаєте анекдот про вареники в макітрі?..). Частіше касту "вищеньких", як любить казати мій халеп'янський сусіда, поповнювали вихідці з низів. Проривалися до "вищеньких" найактивніші, але — не найрозумніші. І в цьому— одна з причин застою, загнивання тогочасного суспільства, його розумової деградації. У романі "Вовкулака" вітчим допитується в Андрія Шишиги, чи він прямо розписується, чи вже — косо… Якщо косо, то це вже він "пішов угору", резолюції накладає, уже він "загадує". Той же Шишига, втрапивши до будинку, де мешкає, хто розписується косо, ще на сходах завважує: пахне курячими котлетами. Цю деталь мені підказала моя кума поетеса Людмила Скирда, вона на таких деталях зналася. Перехід із нижчої касти до вищої означав розрив (внутрішній, і це — найстрашніше) із середовищем, у якому людина досі існувала. На дещо примітивному рівні це описано мною у ранній повісті "Маслини". Герой цієї повістини соромиться власної сестри, селянки, яка принесла братові у його установу, його "канцелярію" сільського гостинця. Більш поширеніший варіант — у романі "Спектакль", коли Ярослав Петруня перед телекамерою "єднається" з "хлібодарами", своїми недавніми односельцями, яким нині — абсолютно чужий. Усі ми в тій чи іншій мірі брали участь у подібних спектаклях. Досі не можу без сорому згадати, як ми з Юрієм Щербаком у далекій Каракалпакії — теж перед телекамерою — "збирали" бавовну. Ми вийшли з автобуса, нам дали торби.
Ми ступили декілька кроків по плантації, старанно схиляючись над розкритими коробочками бавовни — поки працювала телекамера. Для програми "Час". Щойно телекамера змовкла, у нас забрали торби і знову запросили до комфортабельного, обладнаного кондиціонерами автобуса. На нас чекали у райцентрі. Були дні радянської літератури в Узбекистані, У районному Будинку культури мене попросили виступити з привітанням, і я розпочав приблизно так: "Дорогі бавовнярі!.." Потім мені розповіли, що в залі сиділи працівники районних установ, чиновницька братія. Бавовнярі були в полі. Виступали ми недовго: на нас чекав банкет…
Але і це — зовнішнє. Головне — моральні уроки поколінь, їх викладає Андрію Шишизі його мати, проводжаючи на "службу": "Кажуть на біле чорне, і ти кажи — чорне, а кажуть на чорне біле, і ти кажи — біле…" У моєї мачухи був брат, який постраждав на початку тридцятих років, потрапив до Сибіру, але якось виборсався і незадовго до війни приїхав на гостини у рідне село. Зібравши за столом братів своїх і сестер, почав: "Врем'я таке, дорога рідня, настало: кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а на чорне кажуть, що се — біле, і ви повторюйте — біле, хоч очі ваші інше бачать. Якщо хочете вижити і приліпитися до жисті нової…". Нові покоління народжувалися із вродженим моральним дальтонізмом, ішов природний вибір. І не вина наша в тому, а наша трагедія. Щоб бачити світ таким, який він є насправді, потрібна операція. У декого саме життя здирало з очей більма, дехто у результаті тяжкої роботи душі прозрівав сам. А більшість аж до наших днів жило з більмами на очах.
Так було ситніше і спокійніше.
Відчуття приналежності своєї до "вищеньких" — хвороба душі, характерна для епохи. А може, характерна вона взагалі для людського поспільства, для того його прошарку, який — із грязі та в князі… Але в тоталітарну епоху хвороба ця чи не вперше стала масовою і набула виразно політичного забарвлення. Особливо небезпечною вона була для "ранніх" галіфетчиків. Я позбувся її лише в армійські роки. Кинутий у казан з окропом, як у відомій казці, я не зварився, як сподівалися ті, хто кидав, а — внутрішньо зміцнів. Пізніше, коли займав деякі посади на літературному Олімпі і з'являлися умови для рецидиву згаданої хвороби, мене уже рятував вроджений гумор. Я навчився сміятися із самого себе і цим — рятувався.
А в Чернігові на початку шістдесятих галіфетна хвороба все ще роз'їдала душу мою. До редакції надійшов лист із рідного мого Петрушина. Комсомолка і комсомолець обвінчалися в церкві. Беру в обкомі машину, їду в Петрушин розбиратися. У той Петрушин, який ще пам'ятає мене голим, босим, голодним. У той Петрушин, де я донедавна радів шматкові соняшникової макухи. Проїжджаю повз школу, на ґанку якої я ревів, випадково перевернувши в шкільному буфеті чашку з чаєм, яким пригостила мене у голодному сорок сьомому вчителька. Проїжджаю повз клуб, під долівкою якого (був лаз) я пробирався на кіносеанси і одного разу трохи не задихнувся у вузькій норі. Усе це треба знати, аби зрозуміти мене, раннього галіфетчика… Наказую шоферові зупинитися біля колгоспної контори, виходжу з машини, ввічливо, але відчужено вітаюся до дядьків, які курять на ганкові. Заходжу до кабінету голови колгоспу, з головою уже вітаюся за руку, як рівний з рівним. А може — і дещо зверхньо, все ж — приїхав з області: "Що це у вас тут твориться? До вінчання комсомольці докотилися…" А між тим з обома — і комсомольцем, і комсомолкою — я сидів свого часу в одному класі.
Досить точно ознаки тої хвороби описано в романі "Спектакль": "…Ось ми з ним виходимо з машини, ідемо по колгоспному полю, з руками, закладеними за спину; я відстаю від головного (агронома) на крок, копіюючи його ходу і його скупі, значимі рухи, а колгоспний бригадир дріботить збоку; жінки, привітавшись до нас, знову згинаються над рядками буряків, головний розпікає бригадира, прополку затягли, тепер доводиться поспішати, а де поспіх, там і огріхи; я нахиляюся, заклавши ліву руку за спину, правицею вириваю у прополеному ряді свиріпку і з докором мовлю до колгоспниці: "Да, багато бур'яну залишаєте…" — кидаю свиріпку їй під ноги і обережно, щоб не забруднити рукавів застебнутого на всі ґудзики і гаплики кітеля, ляскаю долоня об долоню, струшую липкий після недавнього дощу чорнозем; колгоспниця випростує спину, спирається на держално сапки і дивиться на мене, в очах її сміх і жалість, але я ще сліпий і бачу лише самого себе…"