Анатолій Макаров матиме, звісно, осібну думку. Справжній інтелігент — завжди в опозиції. Справжній інтелігент — завжди каже тільки правду, навіть про свого кума. Анатолій Макаров, зголосившись на слово, мовить так: "Я не став би, за прикладом вельми шанованих мною колег, перебільшувати значення творчості Володимира Дрозда у духовному світі нашого сучасника. Почитайте, що він пише у самопередмові до власного двотомника! Він називає "барокковість" — дитячою хворобою традиційної української радянської прози… Де ж тут глибина думки, де вплив на духовність читача? Володимир Дрозд не розуміє величезного значення для нашої культури українського барокко, дослідженню якого я присвятив значну частину свого життя. Звичайно, деякі його твори близькі образною системою до українського барокко. І це чи не єдине, чим його творчість цікава для сучасного інтелігента, мислячого читача. Зокрема, позначена барокковістю і повість "Ирій", цитати з якої ми бачимо на запропонованому нам ескізному проекті композиції. Майбутні дослідники життя і творчості Володимира Дрозда, безсумнівно, відмічатимуть гротескові елементи у його повсякденному мисленні. Зокрема, і широковідомій у Халеп'ї поемі, присвяченій мені, як дослідникові барокко: "Шел Макаров по дорожке, вдруг — муравей ползет по ножке. "Ах, милорд, вы извините, — сказал Макаров, — и — простите, барокко занят я сейчас и не смогу я принять вас!" Шел Макаров по дорожке, а муравей — все полз по ножке…" Сподіваюся, ви погодитеся, що пахощі середньовічного барокко у цих рядках виразно відчутні. Це засвідчує протиріччя у самім мисленні Володимира Дрозда, в оцінці ним власної творчості… І ще одне. У цій, хай і дощатій, будочці перебувало стільки відомих людей, переважно — діячів української культури, що вона цілком заслуговує, аби ми, дбаючи про нащадків, яких, безсумнівно, цікавитиме епоха українського духовного відродження, взяли її такою, якою вона є нині, під скло. Але цей крок — малоймовірний, оскільки в часи політизації суспільства суверенна Українська держава не поспішає дбати про збереження пам'ятників культури. І тому я виходжу з конкретною пропозицією. У найближчу свою відпустку я виплету навколо історичної будочки високий тин, і це одразу вирішить чимало проблем. На кілки тину можна буде повісити макітри, глечики, а навколо тину — посадити мальви. Згадані деталі додадуть споруді, усій музейній композиції національного колориту, навіть своєрідної барокковості. А всі інші турботи про збереження культурної цінності, якою, безсумнівно, є садиба-музей Володимира Дрозда, пропоную перекласти на плечі майбутніх поколінь…"
"На цьому, товариші, поки що і зупинимось, — підсумує дискусію Микола Жулинський. — Історія української культури ще донедавна нагадувала розбиту, викривлену ґрунтову дорогу, яка прямувала до грандіозної тріумфальної арки, вибудуваної на честь тільки світоглядно непомильних класиків, яких, на жаль, старанно очищали" від суперечностей, від болісних роздумів і сумнівів. Тому не мусимо сьогодні зосереджуватися на мармурових стелах, навіть якщо ідеться про садибу-музей Володимира Дрозда, мого кума. Тим більше що його свого часу не було ні репресовано, ні розстріляно. Ситуація парадоксальна до абсурдності: безсумнівно, талановитий письменник, а що він робив у застійні роки? — лише писав, навіть не звідав тюремної камери. Просто розпач бере. Але історія ще не усе сказала. Можливо, його ще посадять за грати, хоч би за фінансові зловживання під час створення ним Музею живого письменника. Тоді настане час дослідників літератури. Адже єдина естетична цінність, яку визнає сучасне літературознавство, це — біографія письменника. Отже, поки що доведеться зачекати з художньо-монументальними композиціями. Я приєднуюся до тверезої пропозиції Анатолія Макарова. Як я зрозумів, тут ідеться про гармонійність форми і змісту…"
Звичайно, членів науково-методичної ради доведеться чимось пригостити. Зварити, наприклад, юшку в казані. Трошки, так би мовити, сільської екзотики і національного колориту. Це розчулює, робить українця сентиментальним і поступливим. Але риба подорожчала втричі. А потім доведеться відвезти гостей до електрички, в Українку. А бензин купую — за комерційною ціною. Самі витрати. А де ж прибутки і коли?
І знову ми з Доктором Жульєном глибоко замислилися. Що ще я можу продати? Автографи на власних книгах? Ніхто не заплатить за них і копійки. Рукописи. Цього добра у мене повно, розпалюю ними у грубці. Розповідають, що рукописами Пушкіна колись розплачувалися з авторами видавці. Отже, цінували. Але для цього, найперше, треба бути Пушкіним. А по-друге, треба спершу померти. Рукописами Пушкіна підторговували теж не за його життя, а через кілька десятиліть після смерті. Але як бути з ідеєю Музею ЖИВОГО письменника? У глибоко застійні роки, коли наші хатні "класики" надувалися Системою, як гумові ляльки, на батьківщині такого "класика" бучно святкувався його ювілей. У печі цегельного заводу випалили до ювілею кілька десятків бюстів знаменитого земляка. І в Халеп'ї є цегельня. Глини у нас теж досить. Чому б не налагодити випуск маленьких "дроздиків" і продавати в Музеї як сувеніри? А на шпилі гори над моєю садибою можна влаштувати оглядовий, майданчик, встановити на ньому бінокуляр-автомат, бачив такі в Італії: вкидай п'ятнадцять копійок — і три хвилини милуйся халеп'янськими краєвидами… За годину — три карбованці… Звісно, вибиратися на шпиль гори важко, треба збудувати сходи, а ще краще — ескалатор, як у метро. А якби зі шпиля відвідувач Музею міг піднятися над халеп'янськими пагорбами на барвистій повітряній кулі…
Тут Доктор Жульєн тяжко зітхнув і заплющив очі, навертаючи мене до реальності. І всі мої комерційні фантазії розвіялися од того промовистого зітхання, усі мої рожеві мрії луснули, наче мильна булька…
9. Романтики
Якось, на черговому зібранні у Спілці, письменник Олександр Глушко у відповідь на мій дотеп мовив з внутрішньою поважністю людини, яка довгий час пропрацювала в керівних органах: "Вам, Володимире Григоровичу, у цирку б виступати…" — "А хіба все наше білялітературне життя не є цирк?" — запитав я. Олександр Кіндратович стримано усміхнувся, не бажаючи ні заперечити, ні підтвердити моє узагальнення. Між тим він мав рацію: не певен щодо літературного свого таланту (чим більше пишу, тим більше сумніваюся), але талант блазня (Валерій Шевчук полюбляє уточнювати — юродивого) маю безперечний. Принесли мені збірничок "Ленінським шляхом", нещодавно виданий "Радянським письменником". Вірші українських письменників, присвячені, звісно, вождю революції. А я саме збирався на збори київських письменників. І подумав я: "Ось буде мені розвага. Зіграю роль вдячного читача. Візьму в авторів збірника автографи…" Страх як не люблю засідань, тільки оте моє блазнювання рятує від нудьги і жалю за втраченим для роботи днем. І підходжу я в перерві зборів до одного з авторів збірника: "Постав, друже, свій автограф, на старість снобом стаю…" Він бридливо, двома пальцями узяв книжечку: "Хіба я там є?" Лице його ще палало від трибунного шалу, щойно проклинав те, що учора так само пристрасно хвалив. "Аякже, є, — і цитую: "І я прислухавсь… сам до себе — його ім'я в мені бринить". Бриніло те ленінське ім'я у ньому не так і давно — у сімдесят шостому році. "А ти хіба не писав такого?!" — мій колега замість оборони перейшов у рішучий наступ.