Милий, ти мене зовсім збив своїми кілобайтами. Я вже не пам'ятаю нічого з того, що снилось мені.
І я не пам'ятаю — самі оскалки якісь крутяться… Але про скінченну множину — це дуже класна ідея,
Лялюсь! Я про це думав раніше, тільки відповіді не знаходив, аж вона от! — якщо спогади різних людей насправді збігаються не за рахунок спільно пережитого досвіду, а за методом випадкових чисел, ну розумієш, так, як карти з одної колоди, коли, наприклад, випадає чотири шістки, — то відразу інакша складається картина…
Фотографія!
Що таке? Чому фотографія?
Ти сказав — картина, і я згадала: там була фотографія. В моєму сні. Та сама, з Гелею в лісі.
Що, справді?
Так, здається, вона… Жіночий знімок, зроблений незадовго до смерти. У Влади, коли ми в Пасажі інтерв'ю з нею писали, були в один момент такі очі — ніби вже не її. І ще я чомусь тьотю Люсю згадала, мамину сестру, — ти її вже не застав, вона вмерла в двотисячному…
Чого?
Рак грудей. Дуже хотіла жити, до останнього дня вірила, що одужає. Мама при ній була, казала, в неї на обличчі, коли серце спинилось, був такий здивований вираз, типу: як, і це все?.. І в труні такий самий залишався… Вона взагалі сильна жінка була, з тих, знаєш, на кому вся сім'я держиться, мамі до неї в цьому сенсі як до неба. Після війни, коли голод був, десь у ваші краї по хліб їздила, мішок муки на собі зі Здолбунова приперла, не знаю, де роздобула… Тою мукою тоді й пережили голодний рік, а то мама вже не вставала. І потім, коли мама вчилася, щонеділі їй до Києва харчі возила… Але чому я про неї згадала?..
Така, значить, ніч. Мертві просинаються. Мо', на дощ? Гумор у тебе…
А це не гумор. От помовчи-но хвильку. Чуєш?
Що?
Вітер гуде…
Ні, не чую. Хіба то не холодильник на кухні?
А ти тихенько побудь. Зараз почуєш. Іди до мене. Ось так… Лялюська моя, Лялюська… Дівчатко моє яблуневе…
Кавкнула спросоння якась птаха. З верху смереки їй, заляскавши проти вітру крильми, жалібним криком відповіла друга. (Сказав би — зв'язкові перекликуються!)
Чи сполошилися на звук людської ходи, чи це вже знак, що скоро світатиме?..
Мав вийти з лісу ще затемна. Мав пройти по дню через місто в своїй офіцерській шинелі зі споротими нашивками, в яких ходили здемобілізовані червоноармійці, — свіжопоголений, і навіть збризканий, аби не тхнув лісом, тим взапридух їдким "шипром", яким обливалися всі совєтські військовики (пся кість, що за носи ті люди мають?!), — щоби ледь не в самім ворожім лігві, в старій кам'яниці, вже наполовину зайнятій новими "господарями", стрінутися з умирущим, який не мав права померти, поки не перекаже йому того, що знає.
Колись його тато теж так ходив поночі, в негоду й заметіль — соборувати вмирущих. Малий Адзьо будився на рип дощаних підлог і здвиг ходи за стіною — й бачив золотаву смужку світла, що пробивалася з-під дверей дитячої. У грубі стугоніло, й плакав вітер у димарі; згідно, мов два їжачки, посапували в тьмі під перинами менші й міцніші на сон Миросько й Ґеник. А надворі, за шибами, совгалися чорні волохаті тіні — дорослі чоловіки вирушали в дорогу, бо хтось їх потребував. І хлопчикові щемів у грудях солодкий м'ятний холодок од знаття, що колись і він стане дорослим — і теж кудись вирушатиме серед ночі, бо такий є мужеський обов'язок, і його належить сповняти.
І тепер мусив устигнути, доки тамтой іще живе. Мусив одібрати од нього інформацію, од якої залежатиме життя сотень інших людей. Чим не соборування?..
"До зустрічі!" — сказав він своїм: так, як завжди прощаються в підпіллі. До зустрічі, ні в якім разі не "Прощавайте!". "З Богом!" — різностайно, на чотири голоси видихнула йому вслід нашорошена тьма: так, як і мама хрестила в дорогу тата, а потім, одного по одному, всіх своїх синів: з Богом! Гельця і хлопці — це тепер була його родина; іншої не мав. Все його минуле було при ньому, від найранніших дитячих літ: цілий час життя воднораз намотаний на безсонне, випружене двадцятисемирічне тіло, як на шпульку.
Ніс те все на собі. І мусив пронести туди й назад, цілим і неушкодженим. Надто багато він знає, щоб упасти. А дорогою назад знатиме ще більше…
І той, другий, що бореться в ці години зі смертю, теж знає, що не сміє вмерти, не передавши далі хованих ним таємниць. Адріян ішов визволити його від гніту земного обов'язку; відпустити його в смерть.
Чим не соборування?
Не знав, хто то такий, боявся навіть про те думати (мусив бути хтось знайомий, хтось із окружного проводу…), — знав лише кличку при вступі до помешкання: "Чи маєте на продаж анґліки? — Маємо, але тільки сорок другого розміру". Ті "анґліки" — англійські хромові чоботи, не вигідніші, але люксусовіші на вид од американських військових черевиків, і тому спеціально люблені кримінальниками, що позліталися "на Западну" з цілого Совєтського Союзу гребти, чого недограбували "товаріщі", — йому й направду би придалися: його власні черевики, ще німецькі трофейні, були вже геть розбиті. Але добре йому послужили — ані раз на лісових стежках не схитнулася нога…
Ліс уже рідів у передчуванні узлісся. Крізь гудіння вітру Адріян ловив загостреним слухом цяпання з віт відтаючих мокрих пластовнів: таки на відлигу. Сніг під ногою більше не траскав, як постріли, дедалі частіше пружинив півприсипаним падолистом, мохом, труском… Новий сніг, наколи мокрий, взагалі з усіх найбезпечніший — не те, що сухий. Або, нема то гірше, як старий, схвачений настом. А тут — якщо він і лишив десь потемки випадковий незаметений слід, той скоро засюркотить, скресне. Коли розвидниться, тамті вже нічого не знайдуть. Хіба би з собаками йшли. Але своїх собак вони натреновують на запах людського житла, на дух сільської хати, — а він смердить по-їхньому, "шипром". Смердить, як холера, — як кожний собачий начальник із зіркою на кашкеті.
Так чого ж йому так маркітно на серці, га?..
Щось лихе йому снилось, от що. І він не пам'ятав, що.
Навіть оскалків того сну не потрапив би зібрати. В одному не мав сумніву: сон був лихий. І оте відчуття — ніби йому довірено було в сні якусь гнітючу таємницю, пов'язану з долею багатьох людей, а він ту таємницю збавив, пустив повз вуха, мов розгублений новак-селепко на першім зв'язку, — цілий час його не відпускало. Звір, що жив у ньому, стратив орієнтацію й гріб йому лапами нутро в непевності, з якого боку грозила головна небезпека — ззаду, з прочісуваного облавниками лісу? спереду, з міста? і чи йому грозила, а чи друзям, залишеним у незручній тимчасовій криївці?..