— То значить, — сказав "Ярослав", — що ви були останнім, хто бачив його живого.
Адріян зрозумів — і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого початку — "Роман" загинув, прикривши його собою. А "хати" вже, відай, не встигли йому хлопці справити, — енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні — "скоро всі прийдуть"?..
— Я відправлю службу за спокій його душі, — провадив "Ярослав" своїм тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом — одначе так, ніби зводив фортечний мур. — Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.
Адріян некліпно втупився в полум'я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе, одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя "Рахелі" з загризеною губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом… В "Ярославові" якраз і була оця владна м'якість води — води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого стану.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь. Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. "По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить…" Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в "Романа" — стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.
— Помоліться за моїх батьків, отче… За Михайла й Гортензію…
Вчувши, що Адріянів тато був парохом, "Ярослав" розпромінився, як дітвак, — навіть зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випала в Бога велика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні — в ешелоні, в тюрмі, на засланні, — на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці часи покликаних, а обраних, як завжди, мало… Щось за його словами вчувалося особисте, якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити молебень також і за здоров'я Олени, але чомусь не посмів — самого цього імени витиснути з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість, підпаде законам їхньої смертности… "Ярослав" пішов у дощ першим, відмовившись від запропонованої лікарем плащ-палатки: "Вам потрібніша", — мав-бо ще зайти на лісничівку переказати сумну вістку, що операції вже не буде, — і аж тоді, як вони зосталися самі, "Орко", що засів разом із "Рахелею" сортувати на розкладених папірчиках принесені панотцем порошки, пояснив між ділом:
— Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону… Аж двічі. Не пустили його.
— Хто? — не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:
— Таже церковна влада, що над ним… Владика не позволив, чи що, — я на тій ієрархії не дуже знаюся… Перший раз у тридцять дев'ятому, за перших большевиків іще, — тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх викупити, тільки Папа йому не позволив… На нашого отця то таки подіяло, можете собі уявити: коли самому Шептицькому невільно, то де вже простому панотцеві… А за другим разом начебто в когось із тих… стиґматиків наших питався, перед самим відходом німців. Як стиґматик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в нього — за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також… Кажуть, навіть із Проводу приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі розуми поїв, знаєте, молоде — дурне… То вже потім набачився такого, що ніякими неврозами, ні гіпнозами не пояснити — чому, наприклад, ранений із газовою ґанґреною, мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар — то, бачте, лиш знаряддя… Інструмент у Божій руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути — не схиблятися, що? — піднявши нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп зі слоїка з сулемою, і вмить показалося, який він змучений — не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не заспиш; смерть "Явора" видимо вдарила його ще й як свідчення його власної "несправности", й Адріян поняття не мав, що йому казати, — тут була якась незнана царина, де іґнорантові ліпше помовчати. Втрутилась "Рахеля":
— Його просто пізно принесли, "Орку". Коби хоч днем раніше…
— Ми теж задовго длялися, — відмовив "Орко" досить різко — і повернувся до Адріяна, наче той тепер був головною оскаржувальною інстанцією: — А що я можу, коли навіть аналізу крови зробити не маємо як, я ж навіть не знаю, коли в нього почався піємічний процес! Все робимо навпомацки, ви би побачили, як наші дівчата сидять, сироваткою хлопцям рани вимочують — щоб пухленизна спала й можна було зобачити, що там діється!.. І ніхто в мене ще досі не вмирав!.. — пальнув із серцем — і замовк: засоромився. І дарма, подумав Адріян, бо на похвальбу це подобало найменше. І враз Адріян притерп: "Рахеля", підступившись, мовчки гладила "Орка" по голові — так господар заспокоює норовисте лоша: цить, цьоню, цить — ша, як мовляла сама "Рахеля"… "Орко" примкнув очі, вбираючи в себе її дотик. Невже між ними щось є, подумав Адріян із чудним холодком досади в грудях, — але, зрештою, чом би й ні, таж це було би таке зрозуміле, тільки як то він досі нічого не завважив? Відрухово роззирнувсь, не бажаючи бути одиноким свідком цій несподіваній інтимності, але хлопці вже поснули — а чи так лежали змучені, без охоти встрявати в старшинську розмову; вкінець розгубившись, бовкнув геть неделікатно ("Карий" сказав би: як у попіл торохнув!):
— То як же там вийшло з тим стиґматиком?.. Хтось би подумав, цим нагадуванням він закликає лікаря до порядку. "Рахеля", втім, не відсторонилась — і далі стояла над "Орком", держала руку йому на потилиці. Може, це в них тільки терапія така, для втишення нервів? І зненацька Адріянові гостро запраглось, щоб вона так само поклала руку на голову йому, — він немов фізично відчув у себе на тім'ї її дотик, аж під шкіру сипнуло приском…