— Зате для нинішніх ми просто лохи. Голосуй, за кого скажуть, і не ремиґай. Не вмер, так змерз.
— Угу. Десь так…
— Тобі його що, шкода?
— Чому ти питаєш?
— Так мені здалося. Якось дуже вже спокійно ти на нього реаґуєш… Так. Мабуть. Не знаю…
— Ось нарешті відповідь, яка все пояснює. Дякую.
— Ну чого ти сердишся, киць? Ревнуєш мене до нього, чи що?..
— Я? До нього? Теж іще вигадала!..
— Ні, чекай, та ти таки справді… Ану-ко, глянь на мене, дурнятко… Ну? Ну що тобі таке? Пане сотник, що сі стало? Чого ти завівся?
— Не знаю, Лялюсь… Якось воно… дивно все. Дивно. Він же весь час тільки до тебе звертався, мене там взагалі могло не бути — так, пришийкобиліхвіст, ескорт для дами… Ну, ще водку розлити, на підхваті щоб був… І те, як ти його слухала… Почекай, не перебивай! Я розумію, він досить серйозну роль відіграв у твоєму житті. В маминому… Тільки ти все-таки не забувай, що це двосторонній процес був, а не доброчинність, за яку ти мусиш йому довіку в рота зазирати. Видно ж неозброєним оком, що твоя мама йому щось у голові теж тоді серйозно повернула. Якийсь ґвинтик, без якого він, може, й не вижив би. Його ж на темі суїциду реально клинить, ти помітила?..
— Помітила, чом ні. Я навіть думаю, що він за Ніку саме через те найдужче боїться. Ну, щоб вона не довідалася, що її бабуся покінчила з собою… Щось він там про прокляття був обмовився, пам'ятаєш?
— Ну так, і Ніка теж… Він же її на тебе тепер вішає — передає тобі, так би мовити, в спадок! У подружки, чи біс його зна… В підопічні. За тою самою кураторською логікою, гебешною. Коротше, у вас із ним, типу, свій сюжет. А я, значить, сиджу і в пластикові стаканчики водяру розливаю. А тимчасом, це його папахен виконав вирок смерти на мою тету, — і він від найпершого мого письмового запиту, ще тоді, восени, це знав. І якби не дочка, не той концерт, — хрін би сказав. Як і про те, що вона була вагітна…
— Знаєш, мені весь час із голови не йде — це ж у якихось їхніх зведеннях мусило бути? Експертиза, аналіз останків… Хтось же це робив? Збирав покалічені трупи, сортував: своїх — в один бік, тих — окремо… Окремо мати, окремо плід…
— Почекай, не збивай мене. Тут не з різних шматків, як ти кажеш, змонтовано, а ніби три різні процеси, і не лінійного характеру, а хвильового, коливального — є таке рівняння Шрьодінґера… Тому й не в фокусі, тому мелькає — більша вимірність, ніж ти чи я окремо можемо вмістити. Розумієш, ні?
— Правду кажучи, не дуже.
— Ну, креслення в школі вчила? Пам'ятаєш, як зобразити тривимірний предмет у двовимірній площині?
— Три різні картинки, з трьох боків?
— Типу того. Так от, тут те саме. У моєму, в нашому світі менше число вимірів, ніж потрібно для адекватного відображення процесу, — ми отримуємо з нього тільки суму випадкових проекцій, і то — неповну… І в тебе й у мене вони ще й не збігаються, — ну, як коли б ти мала фронтальну, як ти кажеш, картинку, а я профільну… І я не попадаю в твій вимір, я не в полі…
— Це як?
— Я просто посередник, Лялюсь. Щось як провідник струму, розумієш? Ну, ще часом каталізатор процесу… І так воно весь час, від самого початку це триває: я працюю додатком до твого проекту. Проекту, пов'язаного з моєю родиною, для якого тобі просто потрібен був провідник. Посередник…
— Дивно…
— І не кажи!
— Ні, дивно, бо мені часом здається з точністю до навпаки. Що це мій проект є, як ти кажеш, посередником — між тобою і мною…
— Я втомився від усього цього посередництва, дівчино. Я хочу бути з тобою вдвох, і щоб нікого більше. Хочу бути твоїм мужчиною, і все. Чоловіком, а не посередником. Різницю розумієш, чи теж пояснювати?
— Дурненький мій… Таж ти ним і є.
— Не знаю, маля. Не знаю…
— А я знаю. Ти ж мене прикриваєш. Весь час мене прикриваєш, ти навіть не помічаєш, бо в тебе це само собою виходить. І схарапудився ти оце теж тому, що цілого Павла Івановича, одним куском, на себе прийняв — одним ударом, і тепер післядія тобою трясе…
— Мм… Гадаєш?
— А ти що, сам не чуєш?
— Чорть'ого зна… Дістав він мене, це правда. Наче заразу від нього якусь ковтнув, і пішла кружляти по жилах — і все по дорозі валити… Як в боулінґу. І ще й від того, що мусив сидіти мовчки, як дупа в гостях, і все те вислуховувати… Ти ж сама подумай: я собі, курча, сім років жили рву, чорті-перед-ким принижуюсь, трясусь за кожен старий примамбасик, як Гобсек, стараюся хоч щось зберегти, ще й бюджет їм, бляха, з своїх кровних наповняю, а тут, на мої ж таки кровні — ліквідатор архівів, блін! І головне — він же й досі певен, що зробив правильно, і нічим його не проб'єш!
— Та куди його ще пробивати, Адю, він і так увесь у дірках… Як друшляк.
— Ну звичайно, тобі тільки розкажи про важке дитинство, і ти всіх готова пожаліти!
— Хтось же повинен і це робити, ні?
— Гаразд, мале, не ображайся…
— Я не. Я тільки хочу сказати, що в нього виходу іншого не лишалося. Як і в них усіх — тих, котрі виросли на брехні, на нарузі над природним ходом життя… Самочинним… Ти ж уяви, яке це вразливе існування має бути, — без коренів, у повітрі… Таке ніби шоу, гране нон-стоп собі самим. І нема іншого способу його підтримувати, як тільки весь час пильнувати, з кувалдою, щоб природній стан речей не відновився, бо іно на мить відвернешся, — і прорве, як ту дамбу… Угу…
— І йому теж коли-небудь прорве… Весь той паперовий будиночок, що він із таким трудом зліпив довкола своєї дитини. От і вже ж потроху протікати почало — там теща прохопилася, там ще якісь загрози: чим далі дитина з дому в світ, тим більше ризиків. Того він і боїться так…
— Скільки мудрости. Скільки вирозуміння. І де таке продають?
— А що? Ти не згоден?
— Ні, все-таки шизію я з вас, жінок… Сидить собі, філософствує, і вухом не веде!..
— Це все тому, що ти мене прикрив. Можна сказати, відважно загородив власним тілом. Прийняв на себе енергетичний удар. Чи як тут правильно сказати — інформаційний?
— Підлизуйся, підлизуйся…
— Я не підлизуюсь, а ріжу тобі правду-матку в живі очі. Ти — мій герой. Лицар і оборонець. Чіп і Дейл. Ніндзя-черепашка. Ох і вредне ж дівчисько!..
— Зате мудре! Сам же щойно сказав…
— Знаєш, мені навіть голова розболілася… Ще там, над водою.