Музей покинутих секретів

Страница 150 из 191

Забужко Оксана

Це вона думала написати, звідки навчилася тої штуки з портфелем: від Г. з А. О. І ніякий це не шифр, просто конспект робочого плану, шкода, що так і не зреалізованого…

Але я справді десь чув якусь таку історію — про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У "Списку Шіндлера", чи що?

— Або й з пістолетом, — погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. — Або ще, от!

Сорок сьомий рік, жовтень. "Останній прихід Г." Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо — "Адор живе", — о, бач, тут уже "Адор"!..

— А Г. — це хто?

— Як то, хто?! — торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. — Таж Геля!..

О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує — а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає — ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація — звідти…

І як же я йому тепер скажу?..

— Тобі, певно, спати пора, Адзю, — співчутливо вирішує тато, по-своєму витлумачивши собі мою загальмованість. — Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…

Так, ніби я все ще — восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути "і за маму, і за тата", стоячи в дверях спальні, каже мені "на добраніч", — а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для "блатних" студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути "і за маму, і за тата" означає вдруге не женитися, — і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.

Найдужче я хотів би зараз його обняти — згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді звернула увагу, сказала мені: порадь татові шампунь від лупи…)" — якби він був поруч, я б так і зробив, хоч у нас удома завжди якось соромились виявів чоловічої чулости, дзядзьо й тато в нападах ніжности хіба куйовдили мені чуба чи ляпали по плечу: мовляв, в порядку, старий, тримайся! — і якби він був поруч, нам досить було б, обнявшись, коротко поляпати одне одного по плечах у безмовному порозумінні: в порядку, старий… Щоб він знав, що я тут, що він може на мене здатися.

Я знаю, я не дуже добрий син, — хоч і вважаюся добрим, бо реґулярно посилаю йому гроші. Але добрий син — це не гроші, і навіть не догляд за батьком, коли він починає його потребувати. Це — коли тобі стає путері не засцяти прийняти батьківський спадок у повному обсязі й чесно заплатити за те власним життям — не намагаючись зіскочити з поїзда. Можливо, на це потрібен час. Потрібні роки й роки, щоб стати сином, — самої біології тут недосить…

— Я це в тебе лиш до того спитався, — вибачливо пояснює тато, розпливаючись мені перед підмоклими очима у своєму львівському п'ятачку світла, на тлі стелажів зі старими журналами й припалих порохами вимпелів (вимпели! вимпели, згадав!., і кубки, мамині спортивні нагороди — от що там зверху стоїть на шафі!), — що те "Адор" виходить якось пов'язане з тетою, то, може, Даринці би придалося… Може бути важне… А я навіть не знаю, чи воно чоловік, чи жінка…

— Чоловік, мабуть, — кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). — "Ор." — то ж має бути Орест, ні?

Голос мені звучить нормально. Майже.

— Е, ні, — жвавішає тато, — якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! "Ор." — то має бути прізвище, а от "Ад."… Піди вгадай — чи воно Адам, чи Аделька?

— Чи Адріян, — каже хтось за мене моїм майже-нормальним голосом — і я чую, як впущене слово летить крізь слухавку, мов камінь, кинутий у глибокий колодязь — глибокий, глибокий, як темний тунель, із свистом розтинаючи повітря, і поки я над цямриною чекаю на звук удару об воду, по ногах мені повзуть холодні мурахи… Шубовсть!.. Сплеск, бульки, круги по поверхні, сповільнення руху, зміна фізичного середовища, перехід ув інший час, "Прости мені, Адріяне".

Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…

Юлічка-дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…

Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук — це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, — ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих "секретів"…

Я все це знаю. Але я знаю й те, що "Ад." — це він. Адріян. Той, на чию честь мене названо. Мій, у певному сенсі, хрещений батько.

Знаю, і все.

— І справді, — каже тато. — Як це я не подумав…

I тут-таки переходить на інший рівень, як у комп'ютерній грі:

— В Теміртау, коли мама вагітна ходила, то все казала мені — буде в тебе братік, Адріянчик… Така певна була, що буде хлопець. Так воно потім і виявилось…

Хотіла, щоб це ім'я було в родині, — проноситься мені в голові біжучим рядком. Щоб воно належало до нашої родини, — так, як мав би до неї належати той, хто його носив.

— І тебе вона, — розкручує тато далі, — тільки-но з родилки сказали нам, що хлопець, відразу як привітала: Адріян!.. Просто як зараз чую, як вона це вимовила, так якось… як видихнула. Припечатала.

— Угу, — кажу я. Ну бо що маю сказати? Що на те, аби називати і сина, і внука іменем чужого хлопа, жінці, мабуть, треба було колись дуже хотіти, щоб саме той хлоп став їм батьком і дідом?.. Іншої причини я не бачу — але, може, я недосить знаю жінок?..

Вона мусила колись дуже любити того чоловіка, моя бабця Ліна. Тільки він любив іншу — тету Гелю. Її найдорожчу сестру.