Всіх опанувало піднесення, і всі сміялись і жартували з фотографом. І Гельця також — мов і не було перед тим жодної прикрої сцени.
Може, він просто ні в зуб не розумів жінок? Може, їй в дійсності подобалася та нищівна, гейби панцерником чавив, "Стодолина" нотація, — те, як він демонструє своє над нею зверхництво? І "Стодоля", докоряючи їй за необачність, в такий спосіб виявляв свою про неї турботу?..
Нічого про те не знав. Не мав того досвіду з жінками. Звідки міг би його мати?..
(На тім весіллю в П., де він розчавив за столом пугаря в жмені, трапилася ще одна пригода, якої волів не згадувати: сполошене жіноцтво наввипередки кинулось тоді спиняти йому кров, і вкінці він опинився десь у пітьмі на сіні з вогнеокою молодичкою, яка найбільше коло нього увихалася, терлась мов ненароком грудьми, стріляла очима й роздражнила, зрештою, до злого помутніння в голові: як так, то й так, всі ви однакі!.. — в темряві молодичка одуряюче пахла крізь сіно свіжим потом і хатнім димом од печі й повискувала під ним з утіхи тоненько, як сучечка, на одній ноті: і-іх, і-іх, — десь зоддалеки дівочий хор продовжував дзвеніти шкляними голосами, мов під черепом крутилась водно та сама патефонна платівка: "Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу — любив дівчину змалу, любив та й не взяв…", — і в якусь мить, у так і не погамованому роздражненні розчарування, він здав собі справу, що тілом цілий час тужив не до Гельці, а до "Рахелі", котра його виходила й вернула до життя так, що по ній усяка випадкова жінка тепер мусить видаватися йому прісною, — і, ледь не заклявши вголос од відчуття того необорного, невідворотного й нечистого нурту, в який утрапив і яким його все далі й далі відносить од його любови, він там-таки, ледь відлипнувши од щедрої розгарячілої кобіти, дав собі слово, що віднині з романсуванням для нього покінчено, раз і на все, — не сміє думати про жінок, відволікатись на них, ані, поготів, сподіватися на якесь особисте щастя, — доки не скінчиться боротьба.
Або, притьмом докинув у думці одним духом, наче відступав долі місце для маневру, — доки не станеться чудо.)
Але чуда не ставалося.
Потім він випросив собі ту знимку — одиноку знимку, що мав із Неї. Іншої ніколи не мав, за тамтих — львівських — літ не дарувала йому. Прецінь вони не були нареченими. Були колись товаришами з Юнацької сітки ОУН, згодом, за німців, — товаришами з підпілля, такими й зосталися. Він навіть не поцілував її ніколи — не мали на те між собою часу. Навіть у снах щоразу йому зникала, тільки-но він із мукою щастя зближавсь до її сяючого личка. Те, що те личко цілує "Стодоля", — що так само владно, як панцерником, "Стодоля" може чавити цілу її субтильну, в однострої ще більше, здавалось, помалілу, крихку, як лялечка, постать тягарем свого кремезного, цупко збитого тіла (мусив бути тяжкий, недарма ж лишав по собі враження більшого, ніж був насправді…), — може в'орюватись у неї з безвглядною жорстокістю коханця, і між ними може діятися все, що діється на самоті між чоловіком і жінкою, — те якось попросту не сягало раніше Адріянової свідомости, наче мав із того боку в голові непропускальну заслінку. На знимці вперше те побачив — так, ніби то було наяву. Ніби ті двоє кохалися йому перед очима. Той фотограф мусив бути з якоїсь мольфарської родини, — в цих краях поганство ще не вивелося, дівчата носили на тілі полин од нявок, а на Купала в лісі цвіла папороть, і Адріянів охоронець "Ворон" теж у те вірив. А може, всьому причиною була війна, яка розворохобила не лише людей, а й духів? На Волині-бо під час їхнього рейду так само кружляли чутки про всякі дива: як то в Почаєві на Успіння Божа Мати заплакала перед народом живими сльозами, а в печері ворухнулася срібна труна Іова Заліза, що був сповідником князя Костянтина, і в Острозі чутно було з руїн замку Костянтинів голос, який, за переказом, мав обудити дух народу до дванадцятого коліна. А під Берестечком щоночі шуміла невидима битва трьохсотлітньої давнини — бряжчали шаблі, ржали коні, кричали ранені так, що часом можна було розібрати поодинчі голоси, і Року Божого тисяча дев'ятсот сорок другого нічого доброго те, звісна річ, не віщувало. Але тоді принаймні ще церков була непорушна і подавала людям поміч і розраду. Тепер, коли в храмах ґаздували енкаведешники, а посаджені ними "батюшки" випитували в селян на сповіді, чи не заходять до них уночі "гості з ліса", залишалося вірити вже хіба що мольфарам.
Та знимка була мольфарська. Іншого пояснення не знаходив. Либонь, такими проступають людські обличчя під час ворожби на воді, — коли на яв спливає те, що в них укрите. Іно глипнувши на власний вид (першим вдарив йому в вічі з цілої групи!), Адріян пригадав собі циганку з С.: ось таким, значить, вона його побачила! Не збрехала чортова відьма, правду сказала — мав журу. Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання. Було так, як із запахом, яким чути від людини в день смерти — коли, бува, семеро чоловіка сидять у криївці або вкупі днюють у лісі, і нагло од когось одного починає тхнути землею: певний знак — цей впаде ще до заходу сонця… Якби завважив серед своїх людей когось із такими очима, які сам мав на знимці (навіть в об'єктив не дивився, курча! — дивився кудись убік, мов наслухав далекого хору шкляних голосів, ой жаль-жаль!..), — він би такого зажуреного постарався чимскорше спровадити кудись на спокійніший терен, у Карпати, на перепочинок… А ще краще — злеґалізувати: з такими очима довго не повоюєш. Було ніяково за такий фрасунок перед "Вороном", — той, які "Стодолин" "Левко", якраз вийшов на знимці дуже добре. А Адріянові лице було немов накрите невідь-звідки впалою чорною тінню: виглядав на куди смуглішого, ніж "Стодоля" з другого краю, — самі білки очей світили. Як у цигана. Чи то та відьма в С. так йому поробила, щоб її пам'ятав?..
Із тим світлом на знимці взагалі коїлося щось неподобне, — воно йшло невідомо звідки, не улягаючи жодним оптичним законам. Саме лиш світло літнього дня, що сюд-туд проблимувало крізь гущавину на задньому плані, не здолало б витворити такого ефекту. Сказав би — вони фотографувалися не в лісі, а в церкві: у вівтарній частині, де згори, з-під невидимої бані, падають під різними кутами слупи скісного сяйва, падають — і заломлюються довкола Гельці. Гельця в світляній оазі виглядала так, мов підносилася в повітрі над цілим їхнім гуртом, — не здивувався б, якби вгледів, що своїми схованими в чоботях маленькими ніжками не сягає землі, — погідна, спокійна і так таємниче всміхнена, ніби знала, що її поставлено над цими хлопаками за старшу, але вони того знати не мусять, і од того та живлюща, — припав би очима і ввік не одводив! — кохана усмішка, якої ніколи раніше в неї не бачив, — недопроявилась, придержалась на півдорозі, ледь торкнувши її делікатно закроєні вуста, проте не змінивши їм виразу, і її миле — о, не було милішого на світі! — яснооке личко здавалось освітленим зсередини, — мовби то в Гельці й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським "Фотокором", і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння…