— Та й як же то буде — двіста душ чоловіка мов корова язиком злизала? Чи за ними там у Московщині ніхто не плаче?
— Або то большевики на те вважають? їм що людське життя, що куряче…
— А як у тридцять дев'ятім перший раз прийшли, то в нас у селі дурні людиська тішилиси, бо так собі порозуміли, що "робочо-крест'янська красна армія" — то значить християнська, тим і красна… Питалися в них — а де ваші капеляни?..
Хтось засміявся, жвавіше застукали ложки об бляшані їдунки. Гельця мовчала, спинившись зором в одній невидимій точці, наче зборена на мить тою задавненою, в'язкою втомою, через яку випадаєш із загальної розмови й забуваєш про кулю в люфі, — і враз Адріянові мов ракетою в голові стрілило, освітивши темний крайобраз: він пригадав, до кого насправді належав матроський костюмчик, — не до тої маленької польки по сусідству, ні, до іншої, більшої дівчинки: крутою Круп'ярською вділ по бруку котився, підплигуючи, обруч у сліпучих спахах надвечірнього сонця, а за ним із гавкотом гнався рудий кундель і вибрикував фалдами спіднички матроський костюмчик, — "Ліно!" — гукала Гельця вслід і, повернувшись до нього, казала з любовною похвальбою старшої: "То моя сестричка", — він не запам'ятав дівчинчиного личка, після Гельціного воно відбилось йому на сітківці стрибучою плямою, як після погляду на сонце, тільки запам'ятав, як захекано, коли підбігла, здіймалися під матроською блюзою горбочки груденят, і той свіжий, яблучний повів юного тіла, який завжди пов'язувався йому з Гельцею й домом Довганів, — такий запах буває тільки в домах, де є доростаючі дочки…
Він зрозумів: полтавка Люся і її полишена вдома сестричка Олюнька пригадали Гельці її власну сестричку, — де вона нині, та молодша Довганівна, якій він (і це теж згадав!) купував колись еклери в ще не збомбованому натоді пасажі Міколяша в центрі Львова, — що з нею стало в цій кривавій хуртечі?.. Від весни сорок четвертого, коли вийшов указ енкаведе арештовувати повстанські родини з малими дітьми включно, кожен із них носив у собі ту саму пекучу рану — свідомість, що не лише власне життя офіруєш, як у Писанні, за люди своя, бо так собі вибрав, і від того ярмо твоє любе й тягар твій легкий, — але й своїх найдорожчих несамохіть прирікаєш за собою на муки, на тортури й Сибір, у найліпшому разі — якщо впадеш у бою — на споглядання твого понівеченого тіла, над яким поглумились вандали — розібравши його донага, повідтинавши дівчатам груди, а хлопцям ґеніталії, вирізавши мертвому тризуба на лобі, — і тато з мамою не зможуть тебе ні оплакати, ні похоронити, а муситимуть скам'янівши повторяти не тричі, а тридцять три рази, як і святий Петро чи видержав би: не знаю сього чоловіка, не знаю сеї жінки, — мамо, простіть… (І вони прощали — все прощали, тільки не все витримували: та мама на Кременеччині, котру поставили перед тілами шістьох її синів, теж сказала: "Не знаю їх", — і більше не сказала нічого, аж доки серце їй не заламалося під вагою шестикрот обрушеного горя, і мама впала трупом коло своїх дітей.) Йому було легше — його тато й мама були вже на Сибіру, а братів, забраних у сороковому, мама ніколи не бачила мертвих: серед гори змасакрованих тіл, покинутих большевиками при відступі, ні Мирося, ні Ґеника відшукати не вдалося. Можна було думати, що врятувалися (мама в те вірила), що вони десь є: десь у безпеці — за кордоном, за океаном…
Він зрозумів — і всміхнувся до Гельці крізь усі минулі роки нараз, так, як усміхався тоді, коли стояв навзаході сонця серед Круп'ярської, з двох сторін омитий яблучним леготом, свіжим шумовинням юного дівоцтва:
— І як — помогли ви тим полтавкам?..
Вони стрінулись очима — і така бездна вдячности була в її зорі, що його мов опалило зсередини теплом на всю шир грудей: а все-таки він був їй потрібен!..
Хлопці затихли, вона оповідала далі, а він ніби навіч бачив із її мови ту Люсю — знав той тип полтавок, вродливих (Гельця сказала, що та була вродлива!) вродою античних статуй — високих на зріст, величних, як римські матрони, з класичними округлими плечима й профілями хоч зараз у каррарський мармур, не раз подивляв ту породу серед потоку біженців: степові доньки богині Церери, амазонки, козачки, — як посмів злий дух двадцятого століття обернути їх на жебрачок під чужими тинами?! Гельця (закутушкана хусткою по самі очі до невпізнання: "За леґендою, хто б чужий не прийшов, мені боліли зуби") зготувала дівчині ріденького крупнику, боячись, аби свіжий хліб із молоком їй із незвички не завадили, а відтак завела до комори й насипала їй ("Удвох натоптували!") півторапудовий міх пшеничного борошна — того, що було приготоване для повстанців ("Поквітування я віддала станичному, дуже гарний чоловік був, — сказав, нема що з тим лічитися, він і з свого хліба би вділив, і тут-таки й згодив у селі фіру, щоб відвезла її на станцію, на Здолбунівський потяг…"). І от там, у коморі, сталася заминка: коли насипали борошно, Люся-полтавка враз завмерла як стій, перемінившись на виду:
— Вона дивилася мені на руки, — Гельця винувато піднесла вгору свої тоненькі, такі безпомильно інтеліґентські прозорі пальчики, на вид яких Адріянові з жалю притерпло в животі: до радіопередавача чи друкарської машинки вони ще надавалися, але до вичищання гною?..
— Пізнала? — аж присвиснув "Левко".
— А не я казав! — із якоюсь злостивою сатисфакцією кинув "Стодоля". — Руки й білизна — скільки наших дівчат уже на тому всипалося!
— Білизну я скинула, коли перевдягалася, а руки збиралася вимочити в ропі й натерти попелом — вони по тому такий вигляд мають, ніби ввесь вік на селянській роботі, певний засіб… Но, трудно — не встигла! Стоїмо так із нею й дивимось обі на себе: я знаю, що ти знаєш, що я знаю… І тут вона заплакала, — Гельцін голос підозріло хрупнув, як надщерблений кришталь. — Впала навколішки й ну мене цілувати по руках… Я кричу: встаньте! — а вона: я нікому не скажу! я їм нічого не скажу, ні слова, присягаю вам!..
Вона урвала, перемагаючи зворушення. Мужчини також мовчали.
— І тоді відкрила мені, що їх, як тільки зійшли з поїзда, зараз на станції забрало емгебе… Півдня страхали бандерівцями та інструктували, на що, як підуть по селах, мають уважати й доносити, коли щось такого завважать… За те нагодували гороховою зупою.