Найприкріше в усьому було те, що після двох-трьох таких пригод кобилиці неминуче стали б такими дикими, як і сам мустанг, і на це, здавалось, не було ніякої ради.
Серед учених нема одностайної думки про те, чи й у тварин краса та сила ваблять самиць до самця; можливо, річ тут у самій лише силі, але можна сказати певно, що самець, наділений незвичайними якостями, дуже легко відбивав самиць від своїх суперників. Отож і наш вороний красень з чорною, як вугіль, гривою та хвостом, із зеленим блиском у очах, мандруючи по всій окрузі, скоро зманив до свого "гарему" ще з десяток кобил із багатьох табунів. Здебільш то були й рості свійські конячки, що й доти паслись на волі, але й дев’ять рослих напівкровних кобил лишалися при ньому, вирізняючись серед табунця. Як розповідали, вороний огир поріг той табунець так пильно й ревниво, що кожна кобила, попавши туди, відривалась від людей назавжди. Незабаром скотарі збагнули, що цей мустанг завдає їм більше збитків, ніж усе інше, разом узяте.
II
Був грудень 1893 року. Недавно прибувши до тих країв, я збирався вирушити фургоном із ранчо на Піньяветітосі до річки Кенейдієн. Прощаючись, Фостер наостанці сказав мені: "А коли вам трапиться нагода всадити кулю в того клятого мустанга, глядіть не схибте".
Тоді я вперше почув про інохідця, а вже дорогою випитав усю щойно розказану історію в Бернса, свого провідника. Мені страх як закортіло побачити того знаменитого трилітка, і другого дня я відчув неабияке розчарування, коли ми, приїхавши до Антилоп’ячих джерел, не побачили й сліду іноходця та його табуна.
Але наступного дня, коли ми перейшли річку Аламоза-Арройо і вже виїздили на хвилясту рівнину за нею, Джек Бернс, що їхав верхи попереду фургона, раптом припав до кінської гриви і, обернувшись до мене, зашепотів:
— Діставайте рушницю, он він, той мустанг!
Я вхопив рушницю, вискочив з фургона й побіг на згірок. В улоговинці за ним пасся табунець коней, і з одного краю я побачив великого вороного мустанга. Він, певне, вже почув, що ми наближаємось, і знав про небезпеку. Він стояв, піднявши голову й хвіст, роздимаючи ніздрі, втіленим образом кінської краси й досконалості; таке благородне створіння, може, ще ніколи не топтало цих рівнин, і сама думка про те, щоб обернути його на купу падла, була жахлива. Хоча Джек квапив мене стріляти, я зволікав, смикав замок рушниці; тоді він, запальний і нетерплячий, налаяв мене марудою, шепнув: "Дайте-но сюди",— і вхопився за рушницю сам. Але я підбив цівку вгору, і рушниця "ненароком" вистрелила.
Табунець у видолинку стрепенувся, рослий вороний ватажок хоркнув, заіржав і забігав кругом кобил. Ті збились у гурт і помчали геть у хмарі пилюки, розсипаючи стукіт копит.
Огир біг то з одного, то з другого боку, пильнував усіх і гнав їх уперед. Я стежив, поки вони не зникли з очей; і ні разу він не збився з іноході.
Джек, звісно, вибештав мене по-західняцькому, і мою рушницю, і мустанга, але я тільки милувався силою та красою іноходця; нізащо не став би я заради якихось там кобил псувати його лиснючу шкуру.
III
Є різні способи ловити диких коней. Один з них полягає в тому, щоб, черкнувши кулею коня за вухами, приголомшити його на хвилинку й спутати йому ноги.
— Авжеж! Я сто разів бачив, як цим способом скручували в’язи, але ще не бачив, щоб хто так упіймав мустанга,— критично зауважував Шалений Джо.
Часом, коли місцевість підходяща, табун можна загнати в загороду; часом, маючи добрих верхових коней, можна його наздогнати; але найпростіший спосіб, як не дивно,— це "переходити" мустанга.
Слава про мустанга-інохідця, що ніколи не збивається на чвал, розходилась чимраз ширше. Дива дивні розповідали про його алюр, його прудкість, витривалість, і коли старий Монтгомері, власник тавра "трикутник із рискою", у Велловому шинку в Клейтон і оголосив при свідках, що дасть тисячу доларів готівкою тому, хто привезе йому цього мустанга замкненого в скотинячому фургоні, якщо тільки всі ці байки про нього правдиві, то з десяток молодих ковбоїв загорілись охотою податися но цей приз, як тільки восени скінчиться термін їхньої служби. Проте Шалений Джо задумав це діло вже давно й не міг більше зволікати, тож він не став дожидати терміну, а тої ж таки ночі кинувся добувати все потрібне для погоні.
Залізши понад усяку міру в нові борги і скориставшися понад усяку міру щедрістю приятелів, і він роздобув двадцятеро добрих верхових коней, фургона з кухнею і на два тижні харчів для трьох чоловік: себе самого, свого напарника Чарлі та кухаря. А потім вирушив з Клейтона, оголосивши, що він хоче "переходити" того на диво прудкого дикого коня. На третій день вони дістались до Антилоп’ячих джерел близько полудня, тож не здивувалися, побачивши, що вороний іноходець спускається з усім своїм табунцем до водопою. Джо сховався їм з очей і зачекав, поки всі дикі коні понапивалися досхочу: адже спраглі тварини завжди бігають легше, ніж обважнілі від випитої води.
А тоді Джо неквапом рушив до них. Коли під’їхав на півмилі, іноходець сполошився й повів свій табун геть, до порослого агавами плаского пагорбка на південному сході.
Джо мчав за ними чвалом, поки знову побачив їх, а тоді вернувся до фургона й сказав кучерові, що був водночас і за кухаря, їхати на південь, до річки Аламоза-Арройо. А сам подався на південний схід за мустангами. Проїхавши милю чи дві, він знов побачив їх і ступою під’їхав так близько, що вони знов сполошились і помчали геть, завертаючи дугою на південь. Джо потрюхикав далі клусом — не по їхньому сліду, а навпростець, навперейми — і за якусь годину побачив їх. І знов він спокійно під’їхав якомога ближче до табуна, і знов той сполошився й утік. Так тривало з півдня, і мустанги весь час звертали потроху на південь, отож на заході сонця, як і сподівався Джо, опинились недалеко від Аламоза-Арройо. Табунець знову був поблизу, і Джо, ще раз його сполохавши, поїхав до фургона, а його напарник, що доти відпочивав, на свіжому коні змінив його в тій повільній погоні.
Після вечері фургон, як було домовлено, переїхав до верхнього броду на Аламозі, і там вони розташувались на ніч.