Ах, той стук, те калатання, ті крики на вулиці якраз проти мого вікна проганяють усяку думку з моєї голови, не дають мені й на хвилю спокою, відривають від праці! І нікуди мені подітися, нікуди сховатися від того невгамовного стуку. Від рана до вечора він не перестає, а коли ляжу спати, змучений денною спекою, то чую його виразно навіть у сні. І вже цілі два місяці так, подумайте собі! Відколи напроти моїх вікон почали мурувати оту нещасну каменицю, відтоді я не написав ані одної стрічки, і стук та калатання невгавали в моїх вухах.
Не можучи сам нічого робити, сідаю день-денно у вікні й дивлюся на роботу інших. Вид руху, бігання, праці кількадесятьох людей, що вертяться і нишпорять у тім тіснім місці, мов мурашки у купині, прогонює нервове роздразнення. Я вспокоююсь, дивлячись, як помалу-малу під руками тої маси робучого люду росте велика камениця, як здвигаються вгору її мури, як шипить та куриться вапно, що його гасять у великих дощаних скринях та спускають відтак у ями, як мулярі тешуть цегли, допасовуючи їх до належного місця, як жінки й дівчата носять цемент у цебриках, у яких крізь вуха просилено дрючок, як помічники, зігнені в дугу, на дерев’яних носилках, ярмом накладених на плечі по оба боки шиї, двигають цеглу горі руштованням. Уся важка щоденна робота тих людей проноситься передо мною, мов хмара, і, чуючи їх крики, жарти та розговори, я й сам про себе забуваю, немов тону в якімось безбережнім непрозорім тумані, і швидко, невловимо пливе година за годиною, день за днем.
Лиш ті підмайстри зі своїм криком, зі своєю лайкою, погрозами, наругами та самоволею над робітниками виривають мене з того непрозорого туману, нагадують живу погану дійсність. Їх лиш два, а прецінь усюди їх повно; всі робітники мовкнуть і хиляться, де котрий із них проходить. Нічим їм не догодити, ніщо їм не в лад, на все у них готова наруга, готове гнівне, згірдне слово. А нехай-но котрий робітник посміє відізватися, боронитися або впімнутися за товаришем, – зараз лице пана підмайстра наливається кров’ю, з уст прискає піна, і мається ж тоді від нього винуватець! І то ще добре, коли йому позволять терпіти, коли не наженуть у сій хвилі від роботи! Адже вони тут повні пани, їх власть над робітниками необмежена, а нагнавши одного, вони зараз же надиблють чотирьох, що ще й напрошуватись будуть на місце прогнаного. О, нинішнє літо для підмайстрів жниво! Вибирай лишень і з платні уривай кілько хочеш, нічого не скажуть робітники, – а як котрий схоче пожалуватися будівничому – геть його, нехай гине з голоду, коли не хотів бути покірним!
Одного дня, коли я, як звичайно, сидячи в вікні, поглядав на роботу, вчинився нараз крик на самій фронтовій стіні. Причини крику я не бачив, – чув тільки, як підмайстер кинувся до одного робітника, понурого високого муляра середніх літ, і почав ганьбити його остатніми словами. А той нічого, похилився і дальше робить свою роботу. Але підмайстра сеся уперта, понура мовчанка розлютила ще більше.
– Ти, злодію, ти, драбе, кримінальнику, зараз мені забирайся відси! – кричав запінений підмайстер, чимраз ближче надскакуючи до робітника.
Я бачив, як понуре, нахилене над цеглою лице муляра чимраз більше червоніло, мов жаром наливалось. Він затис зуби і мовчав.
– Чи маю сто разів до тебе говорити, ти, шибенику, голодранче, розбійнику один, га? Марш відси, зараз забирайся, бо скинути кажу!
Робітник, очевидячки, боровся сам із собою: його лице аж посиніло. Вкінці, не випростовуючись, підвів трохи голову і звільна, з невимовною погордою в кождім звуці процідив:
– Хлоп хлопом! Мудь мудьом! Не дай боже з хлопа пана!
Підмайстер на хвилю немов застив на місці при тих словах. Очевидно, примівка муляра вразила його в саме болюче місце: він був з хлопського роду і тепер, ставши "паном підмайстром", дуже стидався свого походження. Тож по хвилевім остовпінні він вибухнув повною силою пари.
– Так? Так ти до мене? Чекай же, я тобі, покажу! Я тебе навчу! Марш!
Робітник не рушався з місця і робив своє.
– Забирайся, опришку! Махай до сто бісів, бо велю поліцая закликати!
Робітник уперто ценькав молотком о цеглу. Тоді підмайстер прискочив до нього, вирвав йому молоток із руки і шпурнув на вулицю. Розлючений муляр заскреготав зубами і випростувався.
– Хаме! – крикнув він. – Якого ти біса мене вчепився? Чого ти від мене хочеш?
– А! Так ти грозиш? – ревнув підмайстер. – Гвалту! Гвалту! Розбійник!
На той крик прибіг другий підмайстер, і оба сполученими силами кинулись на муляра. Той не опирався. Кулаки посипались на його плечі; супроводжений стусанами, німий з лютості й розпуки, він зійшов із руштовання і взяв на плечі свій мішок з начинням.
Інші робітники, що бачили цілу ту справу, мовчки працювали, похилені над цеглою і закусуючи зуби. Ніхто з них не писнув ані слова.
– Масти хлопа лоєм, а він смердить гноєм! – крикнув на відхіднім муляр уже з вулиці. На лиці його ще раз показалася силувана насмішка, але в очах рівночасно проти сонця заблищали сльози.
– Лиш ти не йди на зломану голову, ти, опришку, Довбущуку поганий! – крикнув підмайстер з муру і погрозив відходячому кулаком.
Другого дня я встав рано і виглянув крізь вікно. На вулиці ще було тихо. Робітники іно що сходилися "на фабрику". Я дуже зачудувався, побачивши між ними прогнаного вчора муляра. Зацікавлений, я почав дивитися, що з того буде, як прийде підмайстер. Інші робітники мало бесідували з собою, а до відігнаного й зовсім ніхто не підходив, він стояв сприбока коло паркану. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як ковальський міх. Він швидко озирнув робітників; його гнівний погляд зупинився на прогнанім учора мулярі.
– А ти, опришку, знов тут? А ти чого тут? Хто тебе потребує?
– Пане підмайстер, – озивається робітник, підступаючи два кроки (серед загальної тиші чутно, як тремтить його насилу здавлюваний голос), – пане підмайстер, майте обачіння. Що я вам зробив? За що ви мене хліба збавляєте? Адже знаєте, що тепер роботи ніде не знайду, а дома…
– Марш ти мені, кримінальська мордо! – ревнув підмайстер, котрому нині не в лад була покірлива стать, так, як учора уперта, понура мовчанка.