— Чому ви не зголосилися в старостві, і в повітовій команді поліції, і в мене?
— Бо мені було не по дорозі.
— Не по до-ро-зі,— повторив Вільк з глумом.— Свідер, зробіть ревізію!
Свідер зняв з професора велику бляшану коробку і з замахом висипав з неї на ліжко Вілька все, що в ній було. Там були три золотисті ящірки з синявими голівками, один вуж і дві веретільниці. Ящірки зараз збігли з ліжка на поміст, а вуж і веретільниці порозлазилися по ліжку і шукали дороги на землю.
— Гвалт!—скричала пані Карольця і кинулася до дверей. Пан Вільк відскочив також від ліжка, а Свідер перший був у сінях. На крик надбігла й Парася і зчинила з панею переполох, як би не знати що сталося:
— Вужі, гадюки в хаті! А де ж ми будемо спати?!
— Не бійтеся! — успокоював їх професор.— Се дуже невинні створіння. Чи можу собі їх забрати?
— Але ж забирайте собі до чорта то гаддє! Абсолютно! — скрикнув люто пан Вільк.— Ще мені того не доставало в хаті! Чому ви не сказали, що маєте в коробці?!
— Ну, як ревізія, то ревізія! Ви мене не питали,— боронився професор і сховав обі веретільниці знов у коробку.
Вуж тим часом і ящірки залізли під ліжко пана Вілька. Професор поклався на поміст, заглядав під ліжко, казав собі подати палицю, шукав нею утікачів — ніщо не помогло. Потім сам відсунув ліжко від стіни — було пусто.
— Або залізли в ті діри коло стіни, або є в ліжку,— вияснював він пригоду спокійно.— Шкода мені того вужа, се був прекрасний екземпляр.
Тим часом пан Вільк падькав також: "Де ж я буду спати?!" А його жінка, і Парася, і Свідер вибігли на подвір'я і все дивилися під ноги, чи не лізе за ними "гаддє".
— Я казала пані,— говорила Парася,— що то якийсь непевний чоловік. Нащо йому сі гадюки здалися? І не боїться! В руки бере! Чарівник!
Пан Вільк зрікся великодушно дальшої ревізії у мухола-па, бо важніша була тепер ревізія його власного ліжка, вийшов на подвір'я і видав приказ:
— Свідер! Тут в селі є купець Гольдер, що приїхав за телятами. Найдіть його, абсолютно, і на його возі поїдете з тим паном до міста. Там передайте його панові комісарові, нехай собі з ним робить що хоче! Абсолютно! Чого я маю морочити собі голову? А будьте осторожні, бо, може, то е правдивий професор, то готов нам наварити пива. Розумієте?
їзда до міста на возі з телятами не була така прикра, як мухолап боявся, бо він за той час успів Свідра навчити, що ся наддністрянська околиця своєю флорою і фауною подібна до чорноморської і середземноморської: тут є мотиль Saturnia Ругі, тут є квіти Cypripedium calceolus, Pulsatilla pratensis, Amygdallus, Iris aphylla, такий самий, як на Сіцілії, Adonis, акації гледичії, славна Ephedra dys-tychia — остаток допотопної ростинності, чудові ящірки, суслики... Дещо з того показував професор по дорозі або виймав із своїх коробок.
Треба признати, що поліцай Свідер при сій лекції лише раз задрімав, і то на малесеньку хвилиночку, за що в нагороду дозволив професорові злізти з воза і зірвати чудовий горицвіт (Adonis), котрого він забажав, як дитина.
На поліції в місті відбулося все далеко гладше, як у селі. Тут передовсім був поліцай з Познанщини, з німецької школи, і той попросив професора сідати, поки надійде начальник. Начальник, пан Казімір Корнфельд, котрий уже послав просьбу о зміну свого прізвища на Корневич, бо його наречена не хотіла за Корнфельда вийти замуж, показався чоловіком майже світовим. Увійшовши в канцелярію, він мовчки прийняв від Свідра записку Вілька, а від професора — його легітимацію; не сказавши слова, сів за стіл, закурив папіроску і задумався над легітимацією кілька хвилин, потім помалу і поважно спитав професора:
— Умієте читати і писати?
— Умію! — відповів професор з радістю.
По сій відповіді Корневич знову задумався глибоко. Його служба наказувала йому не вірити нікому, але бували випадки, що не повірити було небезпечно — се вимагало докладної розважності. Вкінці Корневич встав з крісла, подивився ще раз на фотографію в легітимації і на професора і спитався:
— Чи маєте тут кого знайомого в місті, хто потвердив би ідентичність особи?
— Може, й найдеться,— відповів професор.— Хто вчився у Краківськім університеті, той повинен мене знати. Може, є який лікар?
Корневич заглядав у якийсь зошит:
— Доктора Смолинського знаєте?
— Знаю.
Корневич післав за Смолинським і знову задумався.
Лікар Смолинський не був добре записаний в поліції — се був українець, котрий сидів місяць в арешті і котрому не можна було доказати, за що він сидів,— так він зовсім не втішився, коли його покликали на поліцію. Є такі уряди, до котрих і ангел не йшов би радо, а не то чоловік з первородним гріхом, що є українцем.
На щастя, відвідини в поліції скінчилися зовсім не шкідливо і навіть весело. Смолинський вступив у двері і зчудувався:
— Пане професоре, і ви тут?!
— Еге! І я тут, для студій подільської фауни і флори... Найшов тут потомків підвавельського смока...
Давні знайомі аж поцілувалися на радощах, а пан Кор-невич побачив у тім поцілунку потвердження ідентичності особи професора, дав йому дозвіл ходити по всіх ярах і вертепах і на прощання подав навіть руку.
Лікар запросив професора до себе в гості.
1922