— Чуть не забув,— зрадів він з цієї нагоди і, зітхнувши з полегшенням, немов скинув з плечей муляві Караванові очі, підтюпцем, щоб відзначити це місце прапорцем, потрусив до Бабачки. За ним шкутильгав сухоребрий пес Дрючок, що приблудився до табору. Уже одбігши в поле,
Муха Макар аж тепер набрався хоробрості.— Я б тобі знаєш що сказав, Караване,— заговорив він до древка, що стискував у руках,— знаєш, що б сказав — я на тебе все життя своє працював, чудувати став, щоб хоч таким.люди помічали, що я теж чоловік, а серця ні на кого не мав. А тепер прийшов і на нашу вулицю празник: Совецька власть розкусила-таки вас' В тебе, Караване, забрали тільки те, що ми тобі своїми горбами нажили, а. ти вже й спідлоба на нас. Дивись, дивись; тільки тепер не залякаєш, бо Муха вже не боїться тебе.
Караван все ще стояв біля каменя і спирався на палицю.
Назад до табору Муха Макар повернувся вже другим межником. І до самого ранку відчував себе, як на святі. В таборі серед гарб на стерні вилискували стягнуті кільцями залізні бочки з гасом, поруч стояли бляшані жбани з сивим олеонафтом і з бензином. Під сонцем висів терпкий припах. Тут же, поки що в безладді, лежали лійки, цеберки, лопати, брезенти й ліхтарі. За всім цим мав доглядати Муха Макар, і він від справжнього задоволення сів на бочку з гасом, дістав кисет і почав крутити цигарку. Коли вже в руках були сірники, він скоса зирнув на сіно, що наїжачилось із гарби. Звідти хтось попередливо протяг:
— Макаре! 1
— Та я вже й сам метикую,— і, щоб остаточно виправдатися, враз крикнув: — Гей, сороки білобокі, ви що ж, судьби своєї не собразуете, чи що?
Куховарки, що розкладали за табором вогнище,, наставили до нього вуха.
— Ви, кажу, пожар хочете зчинити? Геть мені на п'ятдесят сажень, як во внутренній службі сказано.
СаМ'ВІн теж одійшов далеко вбік і там спалив свою цигарку. Після цього він з почуттям гордощів заходився біля дорученого йому майна, і табір до ранку преобразився. Муха Макар встиг уже до ладу поставити гарби, на віддалі спорудив з брезенту ятку для палива й мастила, таку ж ятку спорудив для кухні; і табір уже виглядав маленьким ярмарком, в якому вешталося стільки людей, як це буває на підторжі. Сновигаючи між . ними, Муха Макар після снідання помітив сигнали з трактора. Тракторист червоним прапорцем просив принести води для радіатора. Муха Макар схопив лійку і дві цеберки води і хутко помандрував на край поля. Біля кінської колони його зупинив орач.
— Куди несеш, до карасиики?
Муха Макар за слово "карасинка" образився і нічого не' відповів.
— Може б, трохи дав води буланому?
В парі з сірим стояв той самий буланий, що в Каравана справлявся мало не за трактор, і простягав до відер рожеві ніздрі. Муха Макар завагався, простяг руку до буланого, але позирнув і на трактор: звідти вимагали води. Він поміркував губою і вже рішуче схопився за відра.
— Коняку всякий зуміє напоїти, а трактор — треба вміти,— і знову потяг по ріллі важкі відра, що нагинали його до самої землі.
Назад повертаючись з порожніми відрами, Муха Макар на ріллі здибав дідка. Весь сивий, з бронзовою лисиною, дідок у білих штанях, спираючись на костур, босими ногами ходив по глибоко зораній ріллі і заклопотано й пильно придивлявся старечими очима до чубатих скибок. З натугою він зважувався на костур, розгинав свою спину і стривожено оглядався з-під руки довкола. Колишні дрібненькі селянські клаптики землі були вряд укриті розгонистими борознами, і будь-які ознаки меж зникли під ними. Дідок у білих штанях знову нагинався, шкріб у жмені землю, підносив до очей, довго вдивлявся в чорний порох, дув проваленим ротом на долоню і заперечливо хитав головою. Він перейшов у друге місце, знову нагнувся, иашкріб у жменю землі і знову заперечливо похитав головою. З кожним кроком,його тривога зростала. Губи не переставали щось шепотіти. Муха Макар наблизився. Це був дід Майка.
— Загубили щось, папашо, чого шукаєте? Дід Майка звів на нього в сивих віях очі.
— Загубили, кажу?
— Убили, синку, убили.
Дід Майка був глухий і доживав свої дні у сина, що вступив^до артілі "Ясні зорі".
— Кого вбили, діду?
— Земельку, сину. "Моя дідівщина, а син у артіль її, а син під трактор її. Де вона, моя земелька, покажи мені, синку, я.хоч попрощаюсь та й ляжу під ваш трактор.
— Штраф заплатите, діду, за нарушеніє тишини.
— Заплачу, синку, заплачу, де вона?
— Ось вона, діду,— і він обвів цеберками навкруги.— Вся тепер наша, скільки оком не зглянеш, діду.
Дід Майка опустився на коліна і припав до грудки. Він обіймав її руками, тулив до неї висохлі груди, цілував посинілими губами пружний овал скиби ї щось лебедів до неї, як до єдиної дитини, що навіки прощалася з старим батьком. У Мухи Макара посмішка збігла з виду, і він,' кліпаючи єдиним своїм оком, одвернувся, ніби од вітру. До них сунув чорним танком трактор. Дідок в білих штанях все ще лежав на ріллі, а над ним хистко миготіла сонячна пряжа. Муха Макар нахилився і обережно допоміг йому встати.
— Ходімо вже, діду,— і в голосі забриніла струна, співзвучна до струн степового вітру, що над високими могила-мидоспівував свою пісню.— Ходімо.
— Зненавиділа мене землиця: не прийняла раніше. А я її руками...
— Зігнула вона нас, діду, ця землиця, в дугу зігнула, а ви ще й цілуєте її, сльозою кропите. Радіти треба, що передня жизнь не така вже буде: тепер буйвол оцей гнутиме над нею спину, а не ми! Ходімо.
Позаду них, порючи пирій, громохко просунувся трактор. Дідок хистко зважився на костур. Він став зовсім безвольний. Старечі губи ще шамотіли якісь слова, але сльози ніби вже зменшили той тягар, що зігнув його в дугу, і він слухняно подибав за Мухою.
На межі Муха Макар попрощався з дідом Майкою, зворушений, повернувся, щоб іти до табору, і на тому самому, місці, де й учора, побачив Каравана. Він стояв, спираючись на камінь палицею, і важким поглядом з-під насунутого .на очі картуза дивився просто на нього. Муха Макар на цей раз не зупинився, як учора; він хоч і відчув, як Караванів важкий погляд ніби грузом ліг йому на плечі, проте хутко попростував до табору і, коли зайшов за брезент, сів у самий куток зверху на залізну бочку і, ніби когось очікуючи, пошукав очима про всякий випадок чого-небудь замашного.