— Он як! То ви залишились би в Остенде лише за умови кудись вирушити? Суто чоловіче міркування.
— Ви правильно розумієте. Чоловіки стають моряками, а жінки…
— … дружинами моряків. Потім удовами моряків.
— Чого ж можна чекати, коли все життя мешкаєш коло порту на краю землі?
Відчувши недоладність запитання, вона, не відповідаючи, з симпатією дивилася на мене, спонукаючи продовжувати. Тож я вів далі.
— Чекати відплиття?
Вона знизала плечима, відкидаючи це припущення.
— Повернення?
Її широкі сірі райдужні оболонки втупились у мене. Мені здалося, що там промайнула скарга, але голос твердо це заперечив.
— Можна згадувати, месьє, згадувати.
Її обличчя відвернулося до моря. Вона знову була такою зайнятою, немовби мене тут уже не було; вона вдивлялась у далину так, як я розглядаю чисту сторінку, і мріями рішуче туди линула.
Про що ж вона згадувала? Ніщо під цим дахом не свідчило про її минуле, все належало попереднім поколінням — книги, меблі й картини. У мене виникло враження, що вона, як та ворона, прийшла сюди з украденим скарбом і віддала його на зберігання, задовольнившись оновленням тканин на занавісках і стінах.
Піднявшись нагору, я запитав племінницю:
— Ґердо, ваша тітка сказала, що присвячує свої дні спогадам про минуле. Що ж такого вона собі пригадує?
— Не маю уявлення. Вона не працювала. Залишилася старою дівою.
— Справді?
— Це цілком певно. Ніхто не знав якогось чоловіка у бідолашної тітки Емми. Ніколи. Родині це відомо. Знаєш, тільки-но мова заходить про месьє чи весілля, вона стуляється, як черепашка.
— Розірвані заручини? Наречений, який загинув на війні? Невдача, яку вона назвала драмою і жаль за якою вона так культивує?
— Аби ж то. За часів, коли родина була значно більшою, дядьки й тітки намагалися підшукати їй підхожу партію. Так, так, цілком прийнятних наречених. Фіаско за фіаско, месьє, повіриш?
— Цікаво…
— Залишилася самотньою? Це то так! Я не змогла б… Я вийшла не за найгарнішого хлопця на узбережжі, але він, принаймні, в мене є, дав мені дітей. Таке існування, як у моєї тітки? Краще одразу ж покінчити з собою.
— Проте вона не виглядає нещасною.
— Треба віддати їй належне; вона не скаржиться. Навіть тепер, коли сили її полишають, а збереження розтанули, як сніг, вона не скаржиться. Ні, вона обертається до вікна, усміхається і мріє. По суті, вона нічого не пережила, зате намріялась…
Ґерда мала рацію. Емма жила деінде, не серед нас. Чи в цій манері тримати голову — перехняблене обличчя на тоненькій шийці — не було чогось нахиленого, що створювало враження, ніби ці мрії виявилися надто важкими?
Після цієї розмови я про себе почав називати її мрійницею…, мрійницею з Остенде.
Наступного дня вона почула, як я спускався, і рушила мені назустріч, котячи свій візок.
— Чи не погодитеся випити зі мною кави?
— Залюбки!
— Ґердо! Принеси нам два горнятка, будь ласка.
І прошепотіла, для мене:
— Її кава, як вода після полоскання шкарпеток, така неміцна, що й немовля не знервує.
Ґерда гордо принесла нам два паруючі горнятка, немовби наше бажання погомоніти при цьому пійлі робило честь її кулінарним здібностям.
— Мадам ван А., мене взяло за живе те, про що ви змусили мене думати в перший вечір.
— Що саме?
— Я швидко оговтуюся після того, що погнало мене з Парижа: тож я небагато втратив, покінчивши з тим зв'язком. Пригадуєте, ви стверджували, що отямитися можна лише від того, що було неважливим; натомість від свого головного кохання оговтатися не можна.
— Колись я бачила, як блискавка вдарила в дерево. І відчула себе дуже близькою до нього. Буває момент, коли ти гориш, коли себе спалюєш, відчувати таку напругу просто нестерпно. Потім залишається лише попіл.
Вона обернулася до моря.
— Ніколи жоден пеньок, навіть живий, не відродив стовбура всього дерева.
Несподівано в мене виникло враження, що вона сама, у своєму візку, була таким, знерухомленим на ґрунті, пеньком…
— Мені здається, що ви говорите про себе, — лагідно промовив я.
Вона здригнулася. Раптова тривога, майже паніка змусили пальці ворухнутися, дихання почастішало. Вона задля годиться вхопила горнятко, ковтнула каву, обпеклася, сипонула чортами з приводу того, що вона гаряча.
Я удав, що не зауважив її маневру, і долив до кави води, аби знизити температуру. Коли вона оговталася, я все-таки додав:
— Знайте, я нічого у вас не випитую, мадам ван А., я шаную вашу таємницю і не буду до неї підбиратись.
Ковтаючи, вона уважно розглядала мене, випробовуючи мою щирість. Упевнившись, вона нахилила голову і прошепотіла зміненим голосом:
— Дякую.
Настав час, коли я міг подарувати їй одну з моїх книжок, куплених напередодні; я дістав її з задньої кишені.
— Ось, я приніс вам свій роман, як на мене, найбільш вдалий. Мене дуже втішило б, якби при нагоді ви його прочитали й оцінили.
Вона спинила мене з ошелешеним виглядом.
— Я? Але… це неможливо…
І піднесла руку до серця.
— Бачите, я читаю лише класиків. І не читаю… е-е-е…
— Новинок?
— Так, останні публікації. Я чекаю.
— Чого саме ви чекаєте?
— Підтвердження репутації автора, щоб його творчість було визнано як таку, що заслуговує на місце у справжній бібліотеці, щоб…
— Він помер, чи не так?
Ця фраза вихопилась у мене мимоволі. Те, що Емма ван А. відмовлялася від мого дарунка, мене обурило.
— Ну, то так і кажіть: найкращі автори померли! Не хвилюйтеся, зі мною теж так буде. Якогось дня я теж пройду через підтвердження кончини, і, можливо, вже наступного дня ви мене читатимете!
Звідки ця лють? Невже так важливо, захоплюватиметься мною ця стара діва чи ні? Навіщо мені, щоби вона мною цікавилася?
Вона випросталась у своєму візку, намагаючись стати якомога вищою, і хоча була нижчою за мене, зміряла мене поглядом.
— Месьє, з огляду на мій вік і регулярні напади вам не слід бути таким самовпевненим: я піду раніше за вас, і досить скоро. І зникнення аж ніяк не додасть мені таланту. Як, зрештою, і вам.
Візок розвернувся, і вона запетляла між меблями бібліотеки.
— Хоч як сумно, але обоє маємо визнати: ми з вами не перетнемося.
Вона зупинила коліщата перед монументальним вікном, за яким котилися хвилі.
— Інколи істоти, створені для того, щоби спалахнути взаємно, не зазнають великої судженої їм пристрасті, бо хтось із них надто молодий, а хтось надто старий.