— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?
— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?
— У вас є холодильник?
— Старий, — сказав я. — "Север". Знаєте такий?
— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?
— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під'їзду і візьмете.
— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.
— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.
— Знову не знаю. Тільки це неважливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.
— Якби я пам'ятав, — сказав я. — Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.
Я пройшов на кухню, і дріт тягнувся за мною, мов змія.
— Отже, — сказав я, — відкриваємо холодильник.
— А ви можете телефон носити за собою? Ніколи не чула про таке.
— Звичайно, можу. А ваш телефон де стоїть?
— У коридорі. Він висить на стінці. І що у вас в холодильнику?
— Значить, так... що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.
— Яйця?
— Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок бляшанка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?
— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.
— Це ще чому? Насправді так зголодніла?
— Ні, ви ж знаєте.
— Що я знаю?
— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?
— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.
— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.
— Що зрозуміла?
— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?
— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно "Мосфільм". І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.
— І ви все бачите?
— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!
— Ось ви і брешете!
— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?
— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.
— Що ж вона, невидима, чи що?
— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.
— Чому? Я стою перед самим вікном.
— А у вас в кухні світло горить?
— Звичайно, бо інакше як би я в темряві до холодильника лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.
— Ось, бачите, я вас уже втретє впіймала.
— Ніно, люба, поясни мені, на чому ти мене впіймала.
— Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то загасили світло. Правильно?
— Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?
— Ой-ой-ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?
— Ну, я розумію, В'єтнам, Близький Схід... Я не про це.
— І я не про це... Зачекайте, а ви інвалід?
— На щастя, все у мене на місці.
— У вас броня?
— Яка броня?
— А чому ви тоді не на фронті?
Ось тут я вперше тільки запідозрив негаразд. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що трохи мене не налякала.
— На якому я маю бути фронті, Ніно?
— На звичайнісінькому. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Можливо, ви не брешете про курку і яйця?
— Не брешу, — сказав я. — І ніякого фронту немає. Можливо, і справді мені під'їхати до вас?
— Та я насправді не жартую! — майже крикнула Ніна. — І ви перестаньте. Мені спочатку було цікаво і весело. А зараз стало якось не так. Ви мене пробачте. Немов ви не прикидаєтеся, а кажете правду.
— Слово честі, дівчинко, я кажу правду, — сказав я.
— Мені навіть страшно стало. У нас піч майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені самій сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.
І тут-таки вона різко і якось сердито повторила питання:
— Ви чому не на фронті?
— На якому я можу бути фронті? — Вже і справді жарти зайшли кудись не туди. — Який може бути фронт в сімдесят другому році!
— Ви мене розігруєте?
Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла "буржуйка". І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку...
— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.
— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?
— Сорок другий, — сказала Ніна.
І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру "Росія". І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення...
— Ти не помиляєшся? — запитав я.
— Ні, — сказала Ніна.
Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?
— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?
— Ні, — сказала Ніна.
— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година.. Ну як вам пояснити?
— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.
— Чому?
— У Франції німці.
— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.
— Як так? Хто їх пускає?
— А чому не пускати?
— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?
— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.
— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.
— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.