Брат Гандзі Грицько та коханий Зінько, хоробрі українські козаки, намагаються врятувати дівчину, але це їм не щастить. Вона потрапляє до рук гетьмана Правобережної України Ханенка, іншого напасника, який, закохавшись у неї, хоче з нею одружитися. Війна примушує його відкласти весілля з Гандзею. Бажаючи сховати її в надійному й безпечному місці, він відвозить її до Білої Церкви і припоручає опіці Лобеля, коменданта білоцерківської фортеці.
Намір брата гетьмана Дорошенка, другого напасника дівчини, не справдився, йому не пощастило надіслати Гандзю до Туреччини як одаліску. Не виправдалися щодо Гандзі й сподівання димерського полковника Пива-Заполь-ського, польського шляхтича, який перед тим у кривавій сутичці вже відбив Гандзю від Грицька та Зінька, але не зміг видерти від Ханенка.
Неуспіх ще більше розпалив кохання Пива-Запольського до прекрасної бранки, і він хитрощами вивіз її до свого майже неприступного палацу, показавши Лобелю підроблений лист від гетьмана Дорошенка. Пиво-Запольський оточив Гандзю виявами свого палкого кохання. Щире кохання, кажуть, прилипчиве, отже досі вірна пам'яті свого нареченого, котрий загинув у боротьбі за неї, вірна дочка свого українського народу Гандзя раптом закохується у свого ворога й напасника Пива-Запольського, перемагає усі докори сумління і одружується з ним, польським паном та ще й католиком. Тобто, не тільки стає його дружиною, а й міняє свою віру на віру католицьку. Почуття кохання до молодого й закоханого в неї господаря палацу були настільки непереможні, що вона всупереч усім своїм поглядам української патріотки, пішла на те, що в глибині серця вважала тяжким злочином.
Ханенко, котрий весь час думав, що Гандзя тяжко пе реживає свій полон у димерського полковника, вирішив відбити її зі зброєю в руках. Визволяючи Гандзю, Ханенко вбиває Пива-Запольського, а Гандзя, під тягарем подвійного горя: докорів сумління за зраду батьківщині і православній вірі та відчаю, що коханого чоловіка вбито, — кидається з вікна у прірву. З її останніх перед смертю слів Ханенко довідується про те, що він спричинився до нового нещастя Гандзі і тільки й може сказати: "Скрізь руїна і руїна... Тікаймо, тікаймо — у мене кров холоне в жилах!" — Ці слова, на думку Івана Карповича, мали звучати, як підсумок усієї ідеї п'єси.
Зруйнувалося примарне щастя Гандзі (бо хіба могла б вона тішитись довго своїм коханням, хіба докори сумління не потопили б те щастя у пекучих сльозах?!). Руїна її щастя — це прообраз руїни щастя нашої батьківщини, яку хто тільки не шарпав і хто тільки не силкувався підкорити й топтати під своїм чоботом. Татари, турки, поляки, своя власна старшина, — хіба не шматували вони її, не заливали потоками гарячої крові вірних синів українського народу?
Читаючи мені частинами п'єсу "Гандзя", Іван Карпович старанно підкреслював усі ті місця, де, на його думку, виявлялась спільність долі України з долею бранки Гандзі. На деякий час його задовольняла символічна лінія в його творі. Але чим далі посувалася п'єса до свого закінчення, тим менше задоволення помічала я в нього. А після того, як на папері з'явилися сцени кохання Гандзі до Пива-Запольського, він навіть посмутнів. Очевидно символіка, про яку він мріяв на початку своєї роботи, почала непокоїти його. Не так виходило, як йому хотілося.
На початку третьої дії він ще був задоволений словами Лобеля, коли той казав про Гандзю: "Нещасна Гандзя, життя її руйнують, як і весь край". Але докори, які Гандзя висловлює братові Грицькові наприкінці п'єси, звучали не дуже переконливо для Івана Карповича. "Я вже не Гандзя, — казала вона. — Ви не вміли і не мали сили боронити мене від тих пригод, які дощем лилися на мою бідну голову: шарпали мене, як ту тварюку, зневажали, перекидали з рук в руки, як непотрібний крам". Далі вона у своїх словах до Грицька жаліється на те, що всі тягнули її, хто куди хотів, не питаючи в неї, хотіла вона того, чи ні. Звичайно, що ці ії докори могли цілком стосуватися й України, але Гандзя сама по собі не могла вже бути прообразом покривдженого краю, поскільки автор змалював її зрадницею віри й на роду. Ця кволість, нестійкість у патріотичних почуттях позбавляла образ тотожності зі своєю батьківщиною.
Я навіть дорікала Іванові Карповичу за те, що він дозволив своїй героїні закохатися в Пиво-Запольського. На мій погляд, було б краще, коли б Гандзя зберегла до нього непримириму ненависть. Іван Карпович вислухав мене, поміркував мовчки над моїми закидами, а потім сказав:
"Не можу я зробити так, як ти хочеш. Трудно було б повірити, що нормальна дівчина, яку силкуються зробити іграшкою в руках сильнішого і яка потребує всім серцем опіки і допомоги, могла б не відгукнутися на щире й глибоке кохання Пива-Запольського, що не тільки не насміявся з неї, хоч у нього була повна влада над нею, а взяв її за жінку, оточивши пошаною й різними виявами турботи про її щастя. Це тільки французькі класики і то давніх часів малювали образи своїх героїв не живими істотами, якими вони могли бути в справжньому житті, а ненатуральним втіленням різних високих чеснот. Якісь надприродні люди рухали дію в трагедіях, що вважаються і тепер класичними. Але я волію бачити у своїх п'єсах менше чеснот, а більше життєвої правди, бо тільки правда може зворушити серце глядача, тільки цілком зрозумілі для всіх почуття, хоч вони й ідуть поруч з помилками та відступами від того, що нам здається чесним і благородним".
Отже Гандзя Івана Карповича покохала ворога свого народу. Вона в тих обставинах свого життя не могла не покохати його, якщо в неї билось живе, жіноче серце, та проте, сумління гризе її і невідомо, що б вона зробила пізніше, коли б війна на батьківській землі закінчилась і її життя увійшло в свої звичайні, буденні береги.
Письменник-художник не міг порушити, як він думав, законів живої правди і тому, не дбаючи вже про символічність своєї героїні, показав її такою, якою вона могла б бути, коли б опинилась не на сторінках його твору, а в справжньому житті. Головним девізом у його письменницькій творчості, так само як і в акторському ділі, було: "Правда, щира, непідроблена, така, якою вона буває в житті!"