Феноген, звичайно, не може не схвалити такі погляди свого нового приятеля й спільника: "І розумно і правдиво! І де ти такий узявся?" — з захопленням вихваляє він його.
А чого варті слова отакого злодюги, того самого Лихтаренка, які він не боїться сказати самому хазяїнові: "...Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс в комору. Я візьму те сало голими руками і однесу сам в комору і покладу: сало ваше ціле, а тим жиром, що в мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?"
Отже персонажі у п'єсах Івана Карповича виразно, а головне вичерпно показують всю глибінь свого мерзенного єства. Які хазяїни, такі і їхні слуги. Якщо недоля примушує вступати на службу до такого Пузиря чесну людину, то вона гине у товаристві лихтаренків та феногенів. Найчастіше такі люди кінчали так, як скінчив чесний працівник Зозуля, який не міг знести ганьби і повісився; адже ж Лихтаренко та Феноген оббрехали його перед хазяїном і той наказав звільнити його з роботи. Оббріхування входило в певну систему того шахрайського світу. Злодії й шахраї, щоб приховати свою злочинну діяльність, намагались оббрехати тих чесних людей, що служили разом з ними, у одного хазяїна. Випадок наклепу не поодинокий і в п'єсі "Хазяїн". Феноген, щоб показати хазяїнові свою вірність йому і чесність, зводить наклепи і на Клима, і на шахмейстера Курца. Тільки поки що оті наклепи не мають тяжких наслідків.
Іван Карпович зумів показати у своїй п'єсі всю сітку хитрощів хижаків, навіть і те, для чого вони оббріхують завідомо чесних людей. Коли Зозуля дорікає Феногенові за те, що той на нього наговорив хазяїнові, а Лихтаренкові за те, що той не заступився за нього, хоч і знав, що він невинний, Лихтаренко, як більш відвертий злодюга, каже: "От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще щось пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, і знову тихо, і для других полегкість". І тут же устами Лихтаренка Тобілевич дає характеристику хазяйського колеса: "одних даве, а другі проскакують!"
П’єсу "Хазяїн" Іван Карпович розпочав у квітні місяці 1900 року, а дозвіл від цензури вона одержала десь наприкінці грудня того самого року. Показали її на сцені в першій половині січня 1901 року в Києві.
Готуючись до вистави, Іван Карпович дуже хвилювався. Він вважав цю п'єсу надто серйозною і 6оявся, що публіка нудитиметься, дивлячись її в театрі.
27 грудня 1900 року з Києва він написав до свого сина: таке: "Хазяїна" мені розрішили. Він піде в першій половині января. Комедія ця дуже серйозна, і я боюсь, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху. "Хазяїн" же зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання. Побачимо, як то вона піде".
Ролі були розподілені між найкращими акторами. Феногена грав Панас Карпович.
Всупереч побоюванням Івана Карповича, комедія "Хазяїн" мала великий успіх, і автор сповістив про нього своєму старшому синові Назару: "Хазяїн", — писав він у листі від 2 лютого 1901 року, — пройшов з великим поспіхом. Всім дуже подобається. Ніхто, навіть самі сильні критики, не находять великих недочотів, крім деяких дрібниць, на котрі не варт було б звертать уваги, але я і ті дрібниці поправив. Я сам бачу, що це найкраща моя комедія і мабуть — не то краща, а вже й такої не напишу. "Хазяїн" вже пройшов три рази, при хороших всякий раз зборах і має ще бути виставлений два рази на одній неділі. Може, це занадто часто, але цікаво, що з того буде, чи дасть він ще два добрих збора. чи ні".
Успіх "Хазяїна" підбадьорив Івана Карповича і додав йому більшої охоти до творчості.
— Візьмусь я за Мазепу, — казав мені Іван Карпович, вирішивши написати щось цікаве для сцени.
Як сказав, так і зробив. Накидав початок нової п'єси. Не пам'ятаю вже, як мала розгорнутись дія в тій п'єсі. Знаю тільки, що Іван Карпович мав почати свій сюжет з того моменту, коли шведи потерпіли поразку і Мазепа, їхній спільник, мусив тікати з України разом зі своїм вірним слугою Орликом. Збереглось у мене два коротеньких варіанти початку п'єси.
Іван Карпович покинув цей сюжет і не захотів його розгорнути в п'єсу. Мазепа, що заради честолюбства з'єднався зі шведами, зрадивши таким чином і свою батьківщину і рідну її сестру Росію, цікавив письменника. Йому хотілось показати подальшу долю підступного честолюбця, який не спинився ні перед злочинним вбивством батька своєї коханки Марії, ні перед зрадою народові. Але Іван Тобілевич, перегорнувши багато історичних книжок, нічого в них не знайшов цікавого й певного про Мазепу. Натомість його увагу привернули історичні події в самій Україні, часів її руїни. Отак виникла ідея п'єси "Гандзя". Йому здавалось, що ця п'єса може бути знахідкою для нашого репертуару — мальовнича своїми історичними костюмами, ефектними декораціями, а тому цікава для публіки.
Хоч п'єса "Гандзя" за задумом автора мала лише суто репертуарне значення, Іван Карпович дуже дбав про її літературну вартість та історичну вірогідність. Плануючи сюжет, він наважився ототожнити долю героїні Гандзі з долею самої України.
Як і завжди, перед тим як обміркувати розгортання подій у п'єсі, Іван Карпович переглянув багато історичних книжок, серйозних наукових праць про минуле України та різних оповідань. Не надаючи "Гандзі" високої історичної вартості, як, наприклад, "Саві Чалому", він усе ж таки цікавився питанням умотивування подій у п'єсі з боку історичної правди. Він дуже журився тим, що народний український епос не зберіг згадки про яку-небудь українську Жанну д'Арк, образ якої подобався йому в народному епосі французькому. Довелось творити такий образ, не посилаючись на факти минулого нашого краю.
Отже Гандзя мала бути символом самої нашої батьківщини. Чудової краси українська дівчина Гандзя переходить з одних рук злих напасників до других. Навколо неї точиться боротьба і ллється кров. Дівчину викрадають з дому, відривають від рідного оточення. Одні, щоб намилуватися з її краси, інші, маючи намір послати її, як коштовний подарунок, турецькому падишахові.