І саме в цей момент у хату до Софії приходить сама розлучниця Варка. Гнів протесту проти лихої долі, проти чарівниці, що позбавила її життя, одбивши в неї, законної жінки, чоловіка, допомагає Софії зібрати останні сили, щоб виявити своє справедливе обурення. Може підсвідомо, тим виявом гніву вона пробує ще захиститися від лиха, оборонити своє щастя, своє життя: "Іди, іди з очей моїх, чарівнице лукава! — палко, з обуренням, але без крику, говорить вона Варці. — Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним. Ти гірше сатани, ти з ума мене звела, ти одбила від мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюди потішатися надо мною, живеш моїм горем?! Геть з хати!" Голос артистки Садовської знову зривався. Струни серця надто натягнуті. Не крик, а стогін вирвався з її поранених грудей. Напруження всієї істоти було таке сильне, що не дивно було бачити, як артистка неначе втрачала свідомість і падала на підлогу, як нежива. Ця сцена була така сильна і правдива, що й глядачі в залі, і ми, актори, за лаштунками, іноді думали, що Марія Карпівна дійсно лежить на сцені зомліла, Гра її створювала надзвичайно сильну ілюзію і тим примушувала вірити у реальність подій на сцені.
Так само зворушливо й хвилююче грала Марія Карпівна роль Пракседи з п'єси Йозефа Корженєвського "Гуцули". Пракседа на початку п'єси весела, щира дівчина, яка не боїться сказати правду просто у вічі управителевому підлабузнику й оббріхачеві селян перед начальством осаулу Прокопу. Вона молода, вірно любить парубка Антося і не криється з цим ні перед ким. Та як же було й не любити його, розумного, спритного, сильного, першого на селі. Адже ж усі, і старші й молодші, слухають його і роблять так, як він їм порадить. Тому Прокіп, урядовий стрілець, заздрить йому й хоче здихатись його з села назавжди. Користуючись набором хлопців у рекрути до австрійського війська, він брехнями й неправдою силоміць здає Антося до війська, хоч той і єдиний син у матері. Побачивши таку неправду й насильство над її милим, Пракседа вирішує врятувати його.
Антося погнали у чужий, невідомий край. Отже — прощавайте веселощі, святкова одежа, намисто з дукачами і яскраві стрічки. Пракседа дає обіцянку ні про що не думати, крім Антося, аж поки не відшукає його в чужих землях і не приведе додому, до матері. Любов до Антося й співчуття до старої жінки, яка залишилася без всякої опіки, роблять Пракседу рішучою й енергійною. Ці почуття такі сильні, що примушують її діяти, шукати порятунку. Але не можна сказати, щоб Пракседа була з категорії тих дівчат, до яких належала козачка Тетяна Бондарівна, або навіть тих, якою була Харитина з "Наймички". Та, побачивши підступне лиходійство свого хазяїна Цокуля, вирішила покласти край своїй ганьбі і вкоротити собі життя. Вона кінчила свої розрахунки з життям без вагання, енергійно, хоч це, звичайно, не довід сили характеру. Це теж, до деякої міри, ознака безсилля перед випробуванням жорстокого життя, але слабкість ця зовсім іншого гатунку, ніж слабкість Пракседи, яка не витримує ударів долі і божеволіє.
Спочатку Пракседа у Марії Карпівни була неначе вольовою дівчиною, особливо в розмові з Прокопом, але в подальшому розгортанні подій твердої волі в неї вже не було видно. Вона просить дядька Максима й Антосеву матір відпустити її на розшуки Антося, просить, а не заявляє їм рішуче, що йде в далеку дорогу. Всім ясно, що така дівчина, напевно, не змогла б відшукати Антося, коли б пішла у ту подорож сама, без досвідченого старого Максима. У корчмі під Львовом, де Максим випитує фельдфебеля, чи немає в нього у військовій частині жовніра Антося Ревізорчука, Пракседа не вміє стримати себе і не показати людям, що ім'я це дороге для неї. Максимові доводиться навіть зробити їй зауваження. Отакий брак витримки й сили показувала своєю грою М. К. Садовська. Недурно в театрі Саксаганського режисура ввела у текст автора пісню для божевільної дівчини. Пракседа, почувши, що її Антося вже заарештовано й ось мають повісити, не може інакше реагувати на це страшне горе, як тільки збожеволіти й ходити по горах, шукаючи невідомо чого. А про Антося вона говорить, як про померлу вже людину. Його вона не шукає. Кволість її духу виявлялася ще й у тому, що кохання в неї сильніше за принципи. Вона радо пішла б за Антосем у гори і стала б його жінкою, хоч він і став розбійником. Сам він каже їй, що руки у нього вкриті чужою кров'ю і що він не пара для неї, хорошої, чесної дівчини. "Ми тебе й таким любимо",— каже вона йому, благаючи дозволити їй не розлучатися з ним. І в цьому Пракседа не така міцна у своїх моральних засадах, якими були Тетяна, Харитина й Софія. А проте глядач не може не співчувати їй, бо бачить, що любов її до Антося глибока й вірна. Вдача у неї лагідна й суто жіноча. Пракседа радо дбає про матір Антося, доглядає її і служить їй.
Я й досі не можу забути того образу Пракседи, який створювала Марія Карпівна. І виразом своїх прекрасних очей, і всією своєю стрункою, гнучкою постаттю вона вміла показати душевний стан дівчини. Особливо запам'яталась мені пісня, яку Садовська співала. Не можна було не плакати, слухаючи її:
Ой під горою, під кам'яною,
Там сидів голуб з голубкою.
Милувалися, цілувалися,
Сизими крильми обнімалися.
Налетів орел з темної хмари,
Убив, розлучив голуба з пари.
Голубка гуде, не їсть, не п'є,
В зелен садок плакати йде.
Єсть у мене шість пар голубів,
Іди, вибирай, котрий з них твій.
Вже ж я шукала, вже вибирала,
Та не знайду того, кого втеряла.
Ця пісня перегукувалася з подіями, що мали місце в житті самої Пракседи. У неї забрали силоміць, проти закону Антося, її вірного голуба. Забрали його й убили, як того голуба в пісні. Садовська співала пісню окремими куплетами, відповідно до тих слів, що промовляла за роллю. Слова пісні ілюстрували те, що вона казала.
Краса і драматизм голосу артистки справляли сильне, незабутнє враження на всіх присутніх у театрі. Недурно Марія Карпівна так уславилась у цій ролі, що коли вона померла, громадянство поставило на її могилі мармуровий надгробник, а на ньому було висічено й написано золотом слова цієї пісні і ноти до неї. А сталося це у 1891 році, на кладовищі м. Єлисавета.