Я поділилася своїми сумнівами перше з Іваном, а потім і з Садовським.
— Менше турбуйтесь про інших,— відповів мені на це Микола Карпович.— Вони обидві поглядають у бік Марка Лукича. Мені достотно відомо, що Ганна Петрівна вже підписала умову на літній сезон з Кропивницьким. Він же збирає трупу.
А нам треба підготувати артистку на характерні ролі,— додав до цього й Іван, який слухав мою розмову з Садовським.
Почувши, що платня і Затиркевич і Переверзєвій залишиться такою, якою вона була до мого вступу в товариство, я заспокоїлась і взялась до роботи. Стеха з п'єси "Назар Стодоля", Мелашка з "Наймички" — це були ті ролі, які мені довелось готувати майже одночасно. За ними пішли такі: Фенна Степанівна з п'єси "Шельменко-денщик", Секлета з п'єси "За двома зайцями". Грала я і Риндичку у водевілі "По ревізії". Не буду писати тут про те, як працювала я над усіма тими ролями, які досить успішно, за свідченням інших акторів нашої трупи, виконувала на сцені. Скажу тільки, що прообразом Секлети була для мене та сама солдатка, про яку я вже згадувала, коли писала про виконання ролі Цвіркунки Заньковецькою.
Терпилиха з "Наталки Полтавки" здавалась мені теж однією з моїх давніх сільських знайомих.
— Непідроблена правда буває тільки у справжньому житті, — учив мене Іван. І я продовжувала знайомитися з сільськими жінками, розпочинати з ними цікаві розмови на різні теми. Я стежила за виразом їхніх облич, за їхньою поведінкою. Ці спостереження дуже згодилися мені в моїй творчій роботі.
Готуючись до виступів на сцені, я мусила власними руками шити і готувати все, що було потрібно для одягу моїх персонажів. Хоч заробітки наші були досить добрі, та на них було дуже багато різних видатків, не кажучи вже про сплату боргів за землю.
А тимчасом авторитет Івана Карповича в товаристві настільки збільшився і зміцнів, що якось непомітно для нього самого все керівництво справами трупи поволі пе рейшло до його рук. У нього був практичний, тверезий розум. Він умів бачити далеко вперед, намічати й планувати господарчі справи театру якнайкраще. Панас та Микола, який був офіціальним керівником трупи, в усьому радилися з ним: Панас у своїх справах режисера, а Микола — в справах репертуару та інших, що були на черзі дня. Отой вплив Івана Карповича і на обох братів і на поточні діла товариства викликав певне невдоволення у декого з артистів, особливо у тих, з ким Іванові доводилось воювати за мистецьке, художнє виконання ролей. Треба сказати, що постійний успіх, яким користувалася трупа в публіки, зіпсував багатьох акторів і вони навчилися шаржувати свої ролі, відображаючи на сцені замість реальних, типових селян якісь потвори. Не говорили потрібним для персонажа голосом і тоном, а огидно патякали, вимовляючи слова в ніс і неприродно розтягуючи їх або вигукуючи, подібно до півнів. Це трюкацтво, пов'язане з різними такими ж неприродними для селянина рухами й вигадками, викликало регіт у малокультурної публіки і актори, чуючи той регіт, вважали себе високо обдарованими майстрами сцени, не гіршими від Кропивницького, Садовського та Саксаганського. Поки на чолі трупи стояв Кропивниць-кий, то такого трюкацтва в театрі не було, бо Марко Лукич майже всі цікаві характерні ролі виконував сам, а коли доручав яку-небудь іншому акторові, то суворо домагався пристойної поведінки на сцені, себто, щоб образ селянина не спотворювався. По інших українських трупах трюкацтво було у великій пошані серед "коміків", але ні у Старицького, ні у Кропивницького ніхто з акторів не насмілювався вдаватись до комікування, яке могло б шкідливо відбитися на художній якості спектаклю. Іван, приїхавши до трупи, відразу побачив, що Садовський чомусь не дуже твердо тримає кермо в своїх руках. Актори у нього "трюкували", до слів своєї ролі додавали іноді від себе. У трупі почалось ворогування одних акторів з другими. Утворились навіть окремі ворожі партії, що не спинялись ні перед чим, аби тільки нашкодити своєму ворогові. Псували один одному виступи на сцені, подаючи не ті, що були потрібні, репліки, перескакуючи через цілу низку речень, пов'язаних із словами свого партнера. Від отаких навмисних помилок пропадали цікаві місця ролі у партнера і разом з тим знижувався, як я вже казала вище, гармонійний, художній хід спектаклю.
Отакий-то був тоді артистичний корабель, біля керма якого опинився поза своєю волею Іван Карпович, що не міг спокійно дивитися на всі ті непорядки, які йшли тільки на шкоду театральній справі.
Настав піст, а за ним і кінець дуже успішного сезону. Ми могли їхати відпочивати. Це вже було на початку 1889 року. Була рання весна. Перед виїздом в нашому номері зібралось чимале товариство. Був і Садовський разом зі своєю Марусею, як він називав Марію Костянтинівну. Розмови були сердечні й навдивовижу теплі з боку Садовського і Заньковецької.
Перед закінченням сезону Іван Карпович, як розсудливий господар, законтрактував на літо театри і таким чином всі актори, прощаючись з нами, знали, коли і де ми зустрінемося знову й почнемо нашу театральну роботу. Ми повинні були зібратися в Харкові, потім переїхати до Ростова на декілька вистав, з Ростова до Новочеркаська, щоб закінчити літній сезон у Воронежі. Склад трупи мав бути той самий, крім Затиркевич та Максимовича, які підписали угоду з Кропивницьким.
Попрощалися ми, повні щасливих надій на хороше майбутнє. Сім тижнів відпочинку промайнули, як один день, і треба було знову збиратись до подорожі. Почали, як було намічено, в Харкові і переїздили за Івановим планом в усі ті міста, де були законтрактовані ним театри. Заньковецька так і не приїхала. Переказала нам через Садовського, що все ще почуває себе дуже хворою. Всі її ролі мусила тоді виконувати М. Садовська.
Ось коли розгорнувся на всю свою широчінь сценічний талант нашої Маші! Блискучою зорею променіла вона тоді. Від своєї матері вона дістала у спадщину дуже красиву зовнішність. Трохи вища середнього росту, гнучка, статурна, вона справляла враження ще зовсім юної дівчини. Те, що вона в минулому закінчила гімназію, виділяло її серед інших актрис нашої трупи. Освіта позначилась і в її праці над ролями, і в поводженні з людьми. Грим робив її розумне обличчя напрочуд прекрасним. Особливо гарні були експресивні, повні життя очі. Це було в неї головне знаряддя для змалювання різних настроїв своїх героїнь, для передачі найменших відтінків їхніх почуттів і думок.