Заньковецька — геній,— казав він,— а нема матеріалу, на якому міг би засяяти всім своїм блиском її талант.
Михайло Петрович поділився з нами своїм горем, що ті п'єси, які він надіслав до цензури і на які покладав стільки надій, йому було повернуто з написом: "К представленню не разрешается". Іван Карпович сказав, що і його "Чабана" цензура не дозволила.
Старицький благав Тобілевича не складати зброї і рятувати українську сцену, написавши для неї кілька нових п'єс.
Треба кидати ваше палітурне діло,— казав він.— Палітурників хороших і без вас багато. А хороших драматургів у нас бракує. Ваш "Чабан" показав нам наочно, що у вас великий драматургічний талант. Така ясність сюжетної лінії, нічого зайвого, а до того ви вмієте тримати збудженою увагу читача. Весь час цікаво знати, що буде далі.
Багато дечого схвального говорив Старицький про письменницькі здібності Івана Карповича, про його досконалу обізнаність з життям села.
Прощаючись з нами на вокзалі і вже сідаючи до вагона, Старицький повторював одне й те саме:
— Пишіть, ріднесенький, пишіть!
Благородна натура Михайла Петровича і в той його приїзд виразно позначилась. Сам письменник, він умів радіти з успіху свого брата по перу й намовляти працювати й працювати для успіху рідного мистецтва. Не обмежуючись самими лише словами, він хотів матеріально допомогти Іванові Карповичу. Давав йому гроші, намовляючи кинути палітурне ремесло і взятися до праці драматурга.
Тільки пишіть, а за гроші не турбуйтесь. Я щомісяця буду висилати вам гроші на життя,— казав він при тому.
Звичайно, Іван Карпович грошей від Старицького не взяв.
Коли мені пощастить написати що-небудь цікаве, а цензура дозволить до показу на сцені, тоді й буду правити гонорар,— рішуче вимовив він, відхиляючи щедрий подарунок.
Після від'їзду Старицького Іван Карпович знову відчув себе міцно пов'язаним з інтересами його трупи і взагалі з інтересами українського театру. Устами Михайла Петровича сцена кликала його на допомогу. Треба було за всяку ціну збагачувати репертуар, робити його цікавим і принадним для публіки. "Коли театр — це трибуна, з якої може пролунати потрібне слово для народу, то треба, щоб навколо тієї трибуни збиралось якнайбільше народу", — думав і говорив Іван Карпович.
Не дозволили мого "Чабана",— гнівався Іван Карпович. — Від сільських болячок у їхньому благородному носі, бач, закрутило! А я таки буду писати, буду ворушити оті болячки, хоч би як вони відвертались від них. На тілі селянина більше болючих місць, ніж здорових!
У своєму "Чабані" Іван Карпович яскраво змалював свавілля старшини, сільського адміністратора, тому, певно, п'єсу й заборонила цензура.
"Ну, що ж, — вирішив Іван Карпович, — не можна чіпати лихих самодурів — будемо писати про інше, що не менше тяжить над селом: пережитки давніх традицій, темнота, забобони, відсутність будь-якої освіти та брак допомоги з боку інтелігенції!"
Серед паперів, що лежали на дні його чемодана, Іван Карпович дістав давно вже написану ним п'єсу "Хто винен". У тій п'єсі він якраз і намагався показати згубний вплив усталених давніх традицій, а саме — самодурство "сільської свекрухи". Поки сини не поженяться, мати їх буває цілком хорошою, спокійною людиною. А не встигне хто-небудь із синів одружитись, як із спокійної й справед ливої жінки блискавично робилась "фурія", котра їла невістку, як їржа їсть залізо. Рідко траплялись на селі настільки самостійні матері, що були ласкаві до невістки й не чіплялись до неї з кожного, навіть наидрібнішого, приводу. Іван Карпович мав змогу пересвідчитися в тому своїми власними очима. Він гадав, що то була давня традиція, за якою невістка була робітницею, відповідальницею за всі господарські роботи, а свекруха — керувала ними. Не одну таку жертву свекрушиного свавілля довелось бачити Іванові Карповичу.
Отже, відсунувши набік інші теми, він вирішив у першу чергу переглянути свої чернетки і взятись до переписування п'єси "Хто винен".
Перепишу й одішлю зараз же Михайлові Петровичу,— сказав Іван Карпович.— А потім візьмусь лікувати іншу болячку!
Іван Карпович, у своїх розмовах про покликання письменника, порівнював письменника з хірургом. Один і другий, за його словами, мусять мати справу з людськими хворобами. Хірург своїм гострим ланцетом розкриває різні гнійники на тілі людини, а письменник своїм гострословним пером очищає такі ж гнійники на тілі суспільства, з його хибними поглядами, настроями й неправдою. Хірург має діло з тілом людини, письменник — з душею й думками її.
У розмовах зі мною Іван Карпович намічав уже сюжет іншої п'єси з селянського життя, яку він теж хотів обов'язково написати для села.
Ще однією страшною язвою на селі був, на його думку, ріст глитайства, потяг заможних селян до ще більшого збагачення. Тип Йосипа Степановича Бичка у Кропивницького Іван Карпович вважав тільки одним з багатьох типів глитаїв, які п'явками сиділи на селянстві, висмоктуючи з нього кров.
Я пам'ятаю чудесний прототип такого ненажери комерсанта, у якого смак до наживи все збільшувався й штовхав його на різні злочини,— сказав якось Іван Карпович.— У нас в Кардашеві (село, в якому на протязі довгого часу довелося жити Тобілевичам) була одна сім'я. Батько, колишній чумак, нажив собі чималу копійчину, мав хороше господарство і жив, так би мовити, у повному достатку. Мав двох синів. Один з них, старший, почував у собі жадобу до грошей. Все йому було мало. От він вда рився до комерції. Його на селі звали "розумним" в протилежність до його молодшого брата, який готовий був задовольнятися малим, аби жити чесно й нікого не кривдити. Така байдужість до збагачення спричинилась до того, що всі рідні, а за ними й інші селяни почали звати його "дурнем".
Оті назви: розумний та дурень,— звернули на себе пильну увагу Івана Карповича. Він добре запам'ятав обох братів і вважав, що постаті їхні дуже характерні й цікаві, і їх варто змалювати письменникові на сторінках книги.
Розумний був типом глитая, який пішов далі, ніж Бичок. Йосип Степанович обдирає своїх односельчан, даючи їм гроші у позику і вимагаючи ту позику відробляти. Він ще мілко плаває. А розумний, якого збирався відтворити на сцені Іван Карпович, уже ділок, комерсант. Він не тільки обдирає на свою користь усіх, кого може, а й обмірковує комерційного порядку махінації, щоб заробити відразу велику суму грошей. Звичайно, що він не нехтує дешевим робітником. Але межі його хижацьких заходів вже далеко ширші, ніж вони були у звичайного сільського павука, який ще не навчився грабувати в більш широкому масштабі.