У ті часи Іван Карпович, як делегат від свого товариства, їздив до Києва. Ідучи Дніпром, він зустрів на палубі старого українського бандуриста Вересая, і тут уперше в житті почув народну стародавню думу у виконанні цього надзвичайного кобзаря — справжнього артиста. І сталося так, що старий співець народних дум і молодий ще тоді чиновник поліції, майбутній письменник лиха народного, зустрівшись, познайомилися і здружились. Вересай оповідав про свої тяжкі пригоди, скаржився на байдужість людей до художнього співу, на заборону адміністрації співати йому на ярмарках.
Перебуваючи в Києві, Іван Карпович познайомився з Б. Антоновичем, Т. Рильським, П. Житецьким та з багатьма іншими українськими діячами, серед яких були і Лисенки та Старицькі. Пояснивши насамперед причину свого приїзду, Іван Карпович поділився з ними на зібранні своїми думками і переконаннями в деяких питаннях. Його блискуча розмова справила на присутніх велике враження і він почув тоді дуже багато прихильних до себе слів від громадян і громадянок Києва.
— Де ви такий взялися? — питала його Ольга Антонівна, дружина Лисенка, велика ентузіастка, — ви так сміливо дивитесь у будучину. Звідкіля ви?
— З вільних степів Ново-України, —відповів Іван Карпович.
Оті ваші степи виховають нам знову другу Запорозьку Січ, — сказала на це, сміючись, Ольга Антонівна. І так воно сталося на ділі, бо коли після указу 1876 року було припинено всі вияви культурного національного руху по всій Україні, —херсонська степова Січ, що стояла весь час на варті, виступила через шість років в похід, згуртувавшись під прапором громадського діла, на якому стояло: "Український Народний Театр".
Нещасливий 1877-й рік, який неначе повісив над світом дві велетенські сокири у вигляді чисел 77, не минув і хати Тобілевичів. Усією родиною прощались і виряджали на війну сина Миколу, неначе найбільш тоді дорогого материному серцю. А за ним услід полинули думки тяжко зажуреної матері, вся її душа, радість і спокій усієї сім'ї. Тяжкі потяглися дні, тижні, місяці. Миколу Тобілевича любили вдома не тільки як сина і брата, а як людину щирої душі, привітної, веселої та лагідної вдачі. Окрім того в нього були глибоко артистичні поривання. Він любив мистецтво і народну поезію, яка виявлялась у чудесних піснях. Теплий, надзвичайної краси голос робив кожну пісню, яку співав Микола, мистецькою перлиною. Оте уміння співати збереглося у нього на все життя. І свої, і чужі однаково захоплювались і народним характером його виконання і голосом. Збираючись на війну, Микола бачив серед тих, хто прийшов виряджати його в дорогу, не тільки членів своєї сім'ї, а й цілий натовп знайомих і навіть мало знайомих йому людей, які прийшли потиснути йому на прощання руку і побажати щасливого повернення.
Попрощалися, вирядили, і хата відразу стала сумною пусткою. Не чулося більше в її стінах веселого гомону, співів і розмов. Усі ходили зажурені, пригнічені. Всі нетерпляче, але з страхом, дожидалися вістей з поля бою. Боялись дивитись у часописи, щоб не побачити там, у списках убитих, рідного, дорогого ймення. А коли, нарешті, одержали бажану звістку, всього чотири слова: "Жив, здоров, скоро прибуду",— не знали, як і радіти. Всі тоді плакали від радості, як плакали раніше від туги і горя. Минуло після того багато років, а Іван, оповідаючи мені в Новочеркаську про приїзд Миколи додому, знову плакав від зворушення.
Одержавши телеграму від Миколи, батько закричав у захваті:
— Горілки!.. На сто карбованців горілки!
Мати... брати... рідня... Такі сцени не передаються словами. За Шипкінські бої Микола одержав нагороду: солдатського георгіївського хреста, — і шипкінського героя прийшло вітати мало не все місто. Для Єлисавета це було великим святом. У домі Тобілевичів, у флігелі, в садку і на всьому подвір'ї зібралось народу, як на ярмарку Знайомі й незнайомі поздоровляли батьків, сім'ю, вітали й обнімали Миколу. На радощах пили всі, свої й чужі, і гомін веселих голосів чувся далеко поза стінами хати. Крики "ура" чулися навіть за містком, що був від садиби Тобілевичів на досить далеченькій відстані.
Микола Тобілевич повернувся з війни змарнілий, аж чорний від вітру та порохового диму.
"Його обличчя, — казав мені пізніше Карпо Адамович, — вразило всіх рідних якимсь чужим і незнайомим виразом суворості й смутку від пережитих ним ще недавно картин війни".
"Трудно забути,— казав і Іван Карпович,— Миколині оповідання про те, що там діялось, що йому доводилось бачити на свої власні очі і що він пережив у зв'язку з боями за Шипку".
Трудно було також забути лице матері, що слухала отих оповідань; вона неначе вдруге переживала з ним разом оті страшні хвилини — і жалістю, і страхом, і відчаєм світились її заплакані очі. Повернення сина з війни було вже останньою радістю в її житті. Але надмірна радість, так само як і надмірне горе, іноді вкрай знесилює людину; так воно сталось і з матір'ю. Після того вона вже жила не довго. Вона і раніше часто хворіла, а в той рік війни безсонні ночі, тривога за сина остаточно підломили її здоров'я, ослабили організм, і без того підірваний довголітньою, іноді непосильною працею. Тієї осені вона застудилася, змушена була лягти до ліжка і вже більше не встала. Туга за дітьми, що в той час порозліталися з родинного гнізда, посилювала хворобу.
Микола не міг довго гостювати вдома. Він мусив повернутись у свій полк, який пізніше залишив для того, щоб піти на сцену. Наймолодший син Панас теж вступив на військову службу. Михайло виїхав з родиною своєю до Ізмаїла, куди його призначили на вищу посаду. Марія вступила на сцену і теж виїхала з Єлисавета. Карпо Адамович — як завжди на службі у панів — рідко міг навідуватись додому, і мати великого гурту дітей раптом залишилась сама в хаті. Жив з нею тільки син Іван з дітьми, її онуками. Але й він мусив працювати поза домом і тільки у вільні години не відходив від материного ліжка, прикладаючи зусилля, щоб розважити хвору.
Усе, що треба було робити для хворої, він робив влас норучно: доглядав її, переодягав, лікував. Усе, чим була тоді сильна медична наука, було вжито, щоб урятувати матір. Та надаремно! Померла Євдокія Зінов'ївна, проживши лише п'ятдесят шість років.