Іван Карпович завжди працював тихо і був подібний у своїй роботі до головної, але непомітної пружини механізму, яка керує і коліщатками, і гвинтиками, і колесами всієї машини, не кидаючись нікому у вічі. Як режисер він завжди перебував за лаштунками, ніколи не виставляючи себе перед публікою. Він любив діло, а не себе в ділі і, тільки вже згадуючи про той період свого життя, казав мені так щиро, неначе сам собі, що тієї праці, енергії й ініціативи вистачило б і на десять чоловік, а він же все те робив сам.
— Ох, і напрацювався я тут,— казав він не раз, буваючи пізніше в Єлисаветі. — Напрацювався, і все марно. Тут тепер неначе Аравійська пустеля. Нема вже ані тих людей, ані інтересів високого порядку! Одні тільки комерції та гешефти! Сумно!
Шукаючи в минулому Івана Карповича всього того, що мало будь-який вплив на формування його світогляду, я не можу не згадати про одну дуже освічену й інтелігентну людину — пані Рогальську, яка жила в той час у Єлисаветі. Жінка вчителя, вона тримала на квартирі учнів і була для них не господинею, а справжньою матір'ю і вчителькою. Аристократка з походження, вона була великою наро-долюбкою за своїми переконаннями, і революційні гасла французів — "воля, братерство і рівність" — стали девізом її життя. Завдячуючи їй Іван Карпович перечитав багато таких книжок, яких не міг би дістати ніде в іншому місці. Починаючи від енциклопедистів Дідро, Вольтера, Руссо до економістів Бокля, Мілля і російських публіцистів як Щедрін, Добролюбов, Бєлінський, Чернишевський, Михайловський та ін. Тоді ж познайомився Іван Карпович з книгами Карла Маркса. З розмов Рогальської, як із живої книги, теж можна було багато дечого почерпнути. Вона перша звернула увагу Івана Тобілевича на злиденне існування міського населення, на брак потрібних учбових закладів, де б могли навчатися діти убогих людей. Вона намалювала перед його очима тяжку долю сиріт, що лишилися без матерів. Усім тим Рогальська примусила його шукати порятунку і спрямовувати громадську доброчинність у бік пекучих потреб бідняків.
Іван Карпович на все своє життя зберіг найкращу згадку про цю жінку. Під впливом таких, як вона, людей, яких йому пощастило тоді зустріти в Єлисаветі, він, приїхавши з Бобринця, почав працювати над вивченням питання соціальної нерівності, більш серйозно студіювати твори Карла Маркса. За той час змужнів характер Івана Тобілевича, сформувалися його сталі переконання.
* * *
А тепер загляньмо до Херсона, куди Івана Карповича тимчасово перевели по службі. Подивімось, що він там робить і як себе почуває на березі Дніпра, в новому для нього оточенні.
Важко було на серці у Івана Тобілевича. Він залишив у Єлисаветі не тільки свою рідну сім'ю, а й живе, цікаве діло, пов'язане з громадською роботою. Сумував він за театром, за вірними аматорами-акторами, за тими ролями, які уже звик грати. Але найбільше гнітили його сумніви щодо правильності обраного шляху. Чи добре він зробив, що пішов на службу до міської поліції? Навіщо йому оті чини? Адже ж суха, одноманітна канцелярська робота ніколи його не задовольняла. Без усякої радості переходить Іван Карпович кілька градацій у чинах, і ось він уже секретар міської поліції. Йому доручено було впорядкувати занедбаний херсонський міський поліцейський архів, що складався з десятків тисяч справ, судових актів і всяких документів.
Дві невеликі кімнати, згори донизу набиті паперами. Усе порозкидане в безладді, що нагадує крижини, які громадяться одна на одну на Дніпрі весною. Але відступати перед труднощами не було в натурі Тобілевича. Сказали упорядкувати, то він щиро взявся до цієї роботи, оселившись у тих же кімнатах. Там і їв, там і спав. Штату не набирав ніякого. За помічника й товариша він узяв собі лише діда сторожа, солдата миколаївських часів, і той допомагав йому очищати місце від непотрібних шпаргалів. Не раз витопив дід піч рештками справ, що були погризені мишами, пошарпані часом і виглядали, як обсмикані деркачі.
Як виявилося пізніше, робота у херсонському поліцейському архіві була надзвичайно корисною для Івана Карповича, як для майбутнього письменника. Розглядаючи й вивчаючи потрібні й непотрібні папери, він познайомився з їхнім змістом. Перед ним, як живі, постали картини недавнього минулого, стосунки між дужчими й слаб шими. Особливо вражала його темна історія кріпацького побуту і людського безглуздя. Все це, звичайно, не було новим для недавнього писаря кріпосних справ, але воно глибше і ширше змалювало нещасливу долю кріпаків.
Разом з тяжким і сумним, йому зустрічалось немало кумедного і смішного. У багатьох актах судочинства виявлявся нахил людей до сутяжництва: судились за собак, свиней, гусей та за всяку іншу дрібницю і ті справи велися роками, роблячи тих, що судилися, старцями.
Іван Карпович усі такі справи наказував сторожеві спалити, бо тих, що позивалися, вже давним-давно не було на світі. Дід, який вірив у нечисту силу і любив про це говорити, не раз казав Івану Карповичу про те, що робилось у його грубі в той час, як горіли папери:
— У цих паперах сидить якийсь нечистий дух, бо як почнеш топити ними грубу, то там почне щось сичати, шкварчати, як смола на вогні. А дим — чорний, чорний. Думаю, що тут не без нечистого...
Іван Карпович відповідав на це, сміючись, що в тих паперах дійсно було багато злоби, єхидства і людської дурості, і що це дійсно могло бути тільки від "нечистого" людського духу.
— І не кажіть,— говорив дід Іванові Карповичу, — хіба я маленький і не тямлю, що людський дух, а що чортячий? Ще як я у москалях служив, то бачив такі штуки! Ще як засяде в папери, то байдуже, а як залізе ота погань в чоловіка, то біда. Раз ота погань завелась у носі нашого фельдфебеля і все над ним коверзувала та нацьковувала на погані діла. Ой, скільки він тоді накоїв лиха бідним людям! Як бив, мордував! Хоч бери та носа йому одрізуй! Бувало...— і починались оповідання, що, як і де було, а тимчасом цілі оберемки непотрібних паперів потрапляли до груби, куди їх із запалом кидав дід.
Робота йшла в Івана Карповича так жваво й енергійно, що звернула на себе увагу всієї канцелярії. Найбільше подобалась усім та рішучість, з якою Тобілевич, за допомогою діда, ліквідував усі давні, заплутані справи, над якими надаремне ламали собі голови секретарі поліції.