Карпо Адамович аж захворів від тієї невдачі. Рідні його з великими труднощами намовили його кинути у грубку оті вражі "дворянські папери", щоб і не кортіло вертатися знову до тієї справи. Вогонь не відразу охопив собою досить великий пакет всяких заяв та суплік, і Карпо Адамович зробив спробу витягти його з палаючої груби. Та де там! Солома хутко зробила своє діло і від усіх надій та мрій Карпа Адамовича залишився тільки попіл.
Твердий був у нього характер, а проте з очей його покотилися сльози і він вимовив з глибоким сумом:
— Отепер я бидло на все моє життя!
Але надаремно він тоді журився. Освіта, про яку він мріяв для своїх дітей, зробила те, чого не змогли б зробити ніякі папери. Усі його сини, без винятку, завдячуючи освіті, вийшли в люди і стали цілком незалежними від служби у багатих людей, поміщиків. А яскравий, винятковий талант трьох братів Тобілевичів зробив те, що не вони, а високопанське товариство шукало зустрічі з ними і запрошувало їх до себе на урочисті обіди й вечері, вважаючи їхню присутність за виняткову приємність, а іноді й честь.
Мати братів Тобілевичів теж була талановитою від природи людиною. Євдокія Зінов'ївна Тобілевич — дружина Карпа Адамовича — була козачого роду. Батько її, козак Садовський, жив у містечку Саксагані на Катеринославщині, де вона й народилась. От звідкіля пішли сценічні псевдоніми Миколи Садовського та Опанаса Саксаганського. Яким чином вільні козаки Садовські поробилися кріпаками, ніхто не знав. Вони були власністю поміщиків Золотницьких. Отже маленька Дуня, дочка Зіновія Садовського, народилась на світ кріпачкою і вже змалечку зазнала тяжкої долі невільниці.
Пани Золотницькі влітку жили у своєму маєтку, а взимку переїздили до міста, забираючи всю свою челядь із собою.
Минали роки, і з маленької дівчинки виросла дуже вродлива, моторна, веселої вдачі дівчина. Вона відразу привернула до себе увагу молодого ще тоді прикажчика, який служив у Золотницьких. Це був Карпо Адамович Тобілевич. Обоє дуже швидко порозумілися, а далі й щиро покохались.
Пані Золотницька і слухати не хотіла про те, щоб віддати Дуню заміж за прикажчика, який був вільний, а не їхній кріпак. До того ж Дуня була їй дуже потрібна, бо не тільки вміла гарно справлятися зі своєю роботою покоївки, а й частенько розважала дітей і саму пані, розпові даючи казки або співаючи різних пісень. Іноді приходив послухати її і сам пан Золотницький. Казок тих і пісень було у Дуні цілий міх. У дитинстві вона наслухалась їх від своєї матері. Розповідаючи, Дуня змінювала свій голдс і міміку відповідно до змісту казки.
— Вона справжня артистка! — не раз казав пан, слухаючи її.
Це слово "артистка" молода дівчина почула вперше і не знала, чи то похвала, чи лайка. Вона про це довідалась лише тоді, коли Золотницькі узяли її до театру. Саме тоді ставилась "Наталка Полтавка" трупою Млотковського. Ця перша вистава була для Дуні надзвичайною подією в житті. Вона неначе переродила її всю.
Треба сказати, що в Дуні була дуже хороша пам'ять. Повернувшись додому з театру, вона переказала усім наймичкам зміст п'єси, вживаючи власних слів з ролей тих персонажів, про яких вона розповідала. Після того інші челядники попросились у Золотницьких до театру, щоб і собі подивитись цікаву виставу.
Золотницькі дозволили їм, а потім у них увійшло в звичку відпускати челядь у неділю на дешеві ранішні вистави.
Таким чином Дуня відвідала багато вистав і в трупі Млотковського, і в трупі Жураховського, які в ті часи грали українською мовою, мандруючи з міста до міста по всій Україні.
Після відвідування театру в молодої Дуні з'явився новий матеріал, щоб бавити своїх панів та паненят, коли раптом усе змінилося. Співуча пташка чогось засумувала і перестала своїм безжурним щебетанням розважати дітей. Не стало чути її голосу і серед двірні, яка завжди тішилась Дуниними жартами. Що ж трапилося з нею? Звичайна річ. Дуня закохалась. Одного разу вона дуже несміливо звернулась до своєї пані і призналась їй, що хоче вийти заміж за прикажчика Карпа Адамовича Тобілевича, і що той збирається її сватати, звернувшись по дозвіл до панів.
А він же такий пристойний та розумний, — хвалила Дуня свого нареченого.
Вона плакала і благала Золотницьку не розлучати її з такою хорошою для неї, молодої, парою. Але де там! Золотницька аж розгнівалась, слухаючи благання своєї закоханої кріпачки.
— Як ти сміла його покохати без мого на те дозволу? — кричала вона на Дуню. — А він, бач, який хитрий! Чого захотів! Ще б пак! Найкращу мою покоївку собі нагледів! Ні! Не віддам тебе за нього. А коли вже прийшов тобі час вийти заміж, то одружу тебе з буфетником Свиридом. Він мій кріпак, і ти моя кріпачка. Не віддам тебе за вільного. Він же для тебе домагатиметься волі, а ти мені дуже потрібна!
Сказала, як відрубала, і нагадувати про це кохання заборонила.
Дуня тяжко засумувала. Перестала їсти і мало не захворіла. Нарешті, Золотницькій надокучило бачити Дунину журбу та сліди сліз на її обличчі і вона погодилась продати дівчину Карпові Тобілевичу. Навіть пообіцяла бути з дітьми на їхньому весіллі, і гроші за Дуню Карпо Адамович заплатив, весілля відбулося, і Євдокія Зінов'ївна Садовська, звільнена від кріпацтва, стала вірною дружиною і енергійною супутницею тяжкого трудового життя Тобілевича.
Іван Карпович був першою дитиною подружжя. Над колискою свого Івасика молода ще Дуня, щаслива, що позбулася кріпацтва, виспівувала усі свої найкращі пісні, які знала, йому припало більше пестощів з боку його матері, ніж іншим дітям — Михайлові, Петрові, Миколі та Маші. Панасові, як найменшому в сім'ї, теж припало не менше, ніж Івасикові, пестощів. Мати називала Івасика "золотим возиком", тим, що приносить щастя, а Панаса — "мізинчиком". Та не встиг Івасик звестися на ноги, як мусив уже зробитися помічником своїх батьків і допомагати їм доглядати менших дітей.
Хата у них була на дві половини, з ванькірчиком. Садок за хатою, за садком — річка Вись, а далі — поле й ліс, що утворювали чудову мальовничу картину маленького, затишного куточка. Ось на що дивився кожного дня хлопчик Івась, коли трохи підріс і міг сприймати зовнішні враження та здавати собі справу з того, що його оточує. Ще з раннього дитинства умів він відчувати красу природи і дуже полюбив річку, садок і далекий обрій, який цікавив його найбільше. Адже ж там небо торкалося землі. От, коли б дійти до того місця і самому торкнутися неба, завжди такого далекого, далекого! Але, на жаль, на тлі тих чарівних краєвидів хлопчикові щодня доводилось бачити зажурені обличчя, а іноді й сльози.